![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
(no subject)
Dec. 20th, 2013 02:51 amКоли перед від'їздом на історичну батьківщину судомно конспектувала потрібні мені на канікулах матеріали, в одній з бібліотечних книжок несподівано натрапила на листа:
"Дорогий Джош,
Перепрошую, що на такому папері (на аркуші з блокноту-рекламки чаю, - я), та й не знати, чи відправлю цього листа (писання листів - у моєму списку Долання Тривоги). Останні два місяці були дивні. Щопта спокою, який я був отримав від лікаревої поради "спостерігай і оцінюй", врешті поступилася місцем ще глибшій тривозі. (Вважай, що так ти тренуєшся спілкуватися з одержимими.) Я застряг у битві між раціональними й емоційними частинами мого єства: раціональне стверджує, що всі проблеми від Тривожності (з великої літери) й мій розум просто шукає об'єкту, за який би вчепитися. Й це правда. Проте емоційно мені здається, ніби тіло хоче щось до мене донести, донести, що щось не так. Мені вже так давно не було добре. Думаю, ліки діють; психолог радить працювати над..."
Щось у цьому є дуже літературне, в цій непрошеній жаскій панорамі чужого мозку, близькості з малознайомими людьми через текст. Я майже певна, що знаю особу, яка написала того листа (дуже специфіний упізнаваний почерк + усі ми спілкуємося за вузькими колами зацікавлень, тож зазвичай передбачувано, кому могла знадобитися та чи та вузькоспеціалізована макулатура). Зі мною та особа, досить далекий знайомий, таким би ніколи не поділився. З цього, як то кажуть, можна було б зробити кілька оповідань.
*
Іще з департаменту "З цього можна зробити кілька оповідань": під горілку з гарбузяним сиропом несподівано договорилась до того, що у сучасній адаптації Дон Кіхота він, безперечно, мусив би боротися зі злочинцями, переодягнувшись Сейлор Мун.
*
- Не знаю, що від мене викладач ще хоче. Ну ви ж читали той вірш Іванова? "Мы - два коня, чьи держит удила / Одна рука, - язвит их шпора; / Два ока мы единственного взора". То я в фінальному есе й написав, що це бздура, бо в коней немає бінокулярного зору. У них монокулярний зір, - тріумфально відмірює обома долонями сектор збоку поля зору, - у 65 градусів.
Всі мовчать, потім непевно:
- There are gems of wisdom, and then there are germs of wisdom. This definitely falls under germs of wisdom.
*
До мене дуже тепло ставиться охоронець в тому приміщенні, де розташована моя кафедра. Я інколи навіть ходжу через бічний вхід, бо як перетнуся з ним на парадному вході, то потім годину точно проговорю, ніяк не втечеш.
Раніше він працював таксистом у Бостоні, але потім мав кілька інсультів і пішов у охоронці. Йому 65, вся його біологічна родина вже померла, лишилася тільки родина з вибору: молоде польське подружжя, яке він колись возив на таксі. Брат тої польки мав рак мозку, таксист пообіцяв за нього молитися, полька заперечила, що в бога не вірить, так і розговорилися: і ось він вже багато років з тією родиною, проводить у них всі свята. З великою гордістю каже: "Вони мене хочуть через головні двері провести, а я завжди заходжу через кухонні двері! Бо я ж там вдома, а не якийсь там гість!" І дуже тішиться тим, що його прибрані батьки на 20+ років молодші за нього.
Можливо, через походження його прибраної родини він дуже опікується нашою кафедрою. Він знає, яка в кого родина, хто які мови вчить. Після того, як якась запрошена професорка на його питання, чи вона бува не з України, зневажливо пирхнула "Та як ви могли таке подумати? Я з Москви", вирішив особливо любити українців. При кожній зустрічі повідомляє мені, що українці - працелюбний, добрий і побожний народ, а я для нього - просто як американка. Знаю, що від нього це комплімент.
А якось з притиском питає:
- То твоє *справжнє* ім"я - Ярослава?
Якусь мить думаю, чи не сказати "Оу шит, ви мене викрили, тільки не здавайте Інтерполу", врешті кажу:
- Яра - скорочене від "Ярослава".
Не розуміє, трясе головою. Здаюся, кажу:
- Обидва справжні. Одне записане в паспорті. Одне вибрала я.
- Добре, - каже він, - Яра.
А я замислююся: я справді вибрала це ім"я, нехай як єдине можливе скорочення повного імені, яке англофони сяк-так ще можуть вимовити. Тепер у моєї англомовної перформативної персони, мені здається, досить відмінної від україномовної, є окреме ім"я.
*
Сьогодні на Майдані була. Коли вже йшла додому, наздогнав чоловік, вручив мені й подрузі по мандаринці на Миколайчика. Сказав, що раніше тут студенти охороняли все, а тепер прийшли вони, ветерани, й навели лад.
"Дорогий Джош,
Перепрошую, що на такому папері (на аркуші з блокноту-рекламки чаю, - я), та й не знати, чи відправлю цього листа (писання листів - у моєму списку Долання Тривоги). Останні два місяці були дивні. Щопта спокою, який я був отримав від лікаревої поради "спостерігай і оцінюй", врешті поступилася місцем ще глибшій тривозі. (Вважай, що так ти тренуєшся спілкуватися з одержимими.) Я застряг у битві між раціональними й емоційними частинами мого єства: раціональне стверджує, що всі проблеми від Тривожності (з великої літери) й мій розум просто шукає об'єкту, за який би вчепитися. Й це правда. Проте емоційно мені здається, ніби тіло хоче щось до мене донести, донести, що щось не так. Мені вже так давно не було добре. Думаю, ліки діють; психолог радить працювати над..."
Щось у цьому є дуже літературне, в цій непрошеній жаскій панорамі чужого мозку, близькості з малознайомими людьми через текст. Я майже певна, що знаю особу, яка написала того листа (дуже специфіний упізнаваний почерк + усі ми спілкуємося за вузькими колами зацікавлень, тож зазвичай передбачувано, кому могла знадобитися та чи та вузькоспеціалізована макулатура). Зі мною та особа, досить далекий знайомий, таким би ніколи не поділився. З цього, як то кажуть, можна було б зробити кілька оповідань.
*
Іще з департаменту "З цього можна зробити кілька оповідань": під горілку з гарбузяним сиропом несподівано договорилась до того, що у сучасній адаптації Дон Кіхота він, безперечно, мусив би боротися зі злочинцями, переодягнувшись Сейлор Мун.
*
- Не знаю, що від мене викладач ще хоче. Ну ви ж читали той вірш Іванова? "Мы - два коня, чьи держит удила / Одна рука, - язвит их шпора; / Два ока мы единственного взора". То я в фінальному есе й написав, що це бздура, бо в коней немає бінокулярного зору. У них монокулярний зір, - тріумфально відмірює обома долонями сектор збоку поля зору, - у 65 градусів.
Всі мовчать, потім непевно:
- There are gems of wisdom, and then there are germs of wisdom. This definitely falls under germs of wisdom.
*
До мене дуже тепло ставиться охоронець в тому приміщенні, де розташована моя кафедра. Я інколи навіть ходжу через бічний вхід, бо як перетнуся з ним на парадному вході, то потім годину точно проговорю, ніяк не втечеш.
Раніше він працював таксистом у Бостоні, але потім мав кілька інсультів і пішов у охоронці. Йому 65, вся його біологічна родина вже померла, лишилася тільки родина з вибору: молоде польське подружжя, яке він колись возив на таксі. Брат тої польки мав рак мозку, таксист пообіцяв за нього молитися, полька заперечила, що в бога не вірить, так і розговорилися: і ось він вже багато років з тією родиною, проводить у них всі свята. З великою гордістю каже: "Вони мене хочуть через головні двері провести, а я завжди заходжу через кухонні двері! Бо я ж там вдома, а не якийсь там гість!" І дуже тішиться тим, що його прибрані батьки на 20+ років молодші за нього.
Можливо, через походження його прибраної родини він дуже опікується нашою кафедрою. Він знає, яка в кого родина, хто які мови вчить. Після того, як якась запрошена професорка на його питання, чи вона бува не з України, зневажливо пирхнула "Та як ви могли таке подумати? Я з Москви", вирішив особливо любити українців. При кожній зустрічі повідомляє мені, що українці - працелюбний, добрий і побожний народ, а я для нього - просто як американка. Знаю, що від нього це комплімент.
А якось з притиском питає:
- То твоє *справжнє* ім"я - Ярослава?
Якусь мить думаю, чи не сказати "Оу шит, ви мене викрили, тільки не здавайте Інтерполу", врешті кажу:
- Яра - скорочене від "Ярослава".
Не розуміє, трясе головою. Здаюся, кажу:
- Обидва справжні. Одне записане в паспорті. Одне вибрала я.
- Добре, - каже він, - Яра.
А я замислююся: я справді вибрала це ім"я, нехай як єдине можливе скорочення повного імені, яке англофони сяк-так ще можуть вимовити. Тепер у моєї англомовної перформативної персони, мені здається, досить відмінної від україномовної, є окреме ім"я.
*
Сьогодні на Майдані була. Коли вже йшла додому, наздогнав чоловік, вручив мені й подрузі по мандаринці на Миколайчика. Сказав, що раніше тут студенти охороняли все, а тепер прийшли вони, ветерани, й навели лад.
