pocketfull_of | Oct. 22nd, 2011

З судомною серединою семестру на другу поїздку до Салема мені не стало часу, тож вибралася ближче - до Mount Auburn Cemetery. Мене зворушує це протестантське ставлення до смерті - "ти наступний, тож пий, їж, веселися, лол". Екскурсоводка каже: "коли відчуваєте, що вже з навчанням не витримуєте - приходьте обов'язково на цвинтар", сюди від самого заснування бігали відпочивати студенти Гарварду, передовсім, очевидно, трансценденталісти на чолі з Ралфом Волдо Емерсоном, ці бейбі-готи 19 ст. Цвинтар цей від самого початку виконує подвійну функцію: його розбили у 1831 р. і як місце для поховання за межею міста, і як перший на континенті публічний ландшафтний парк. Вони мають, чим пишатися: перший парк, перша паркова скульптура знаменитості, береза, посаджена майбутнім Едвардом VII на знак дружби Англії (тоді - ще не королем, а молодим і красивим принцом: його поява викликала нездоровий ажіотаж серед жіночої частини населення Кембриджа, його намагалися полапати й наскубати локонів на сувеніри, а посаджене ним обірвали на пам'ять так, що один із саджанців таки не вижив).
Mount Auburn, втім, досі продовжує функціонувати як чинний цвинтар, і вони кумедно цей факт рекламують. Запланувати наперед там свій похорон - "найкращий подарунок, який ви можете зробити своїй родині" (я не жартую, так і пишуть), і додають, що "часто пари приходять до нас, щоб купити землі для себе, але потім організовують додаткову ділянку для своїх дітей і внуків". А похованих на цьому цвинтарі називають не трупами, а гордо: "Residents". Ніби шана долучитися до такого товариства: Фенні Осгуд, поетка-приятелька По зі зламаною лірою на надгробку, Маргарет Фуллер, трансценденталістка, перша жінка, котрій дозволили провадити дослідження в гарвардських бібліотеках, перша жінка-військовий кореспондент (люди досі кладуть на пошану камінчики й квіти на її надгробок).
А паралельно це - гарвардський дендрарій: близько 5000 цінних дерев, насіння яких шалені ботаніки тягнуть з усяких екзотичних гір, відстрілюючись від контрабандистів, між надгробками шастають койоти і лисиці, навесні о 3 ночі влаштовують екскурсії до ставка - дивитися на саламандр і пташенят сов, а ми величезного сокола - розмах крил близько метра - бачили, коли вже верталися. Він сидів на траві і доїдав свій сніданок; на нас поглянув зверхньо - вже, певно, звик до ажіотажу довкола своєї особи, тож позував, як зірка. А потім ми піднялися на вежу на самісінькій вершині гори Оберн, і звідти відкрився казковий пейзаж - з лісів, вже подекуди багряних, стирчать шпилі, і на кожному, певно, по принцесі, котра розчесує довгу косу.

Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений

Місцеві каплиці і сфінкс на честь закінчення громадянської війни (грецький сфінкс, котрий наче забирає душі полеглих воїнів з поля бою - така була аргументація архітектора):

Янголи й інші античні персонажі:

І аж двох песиків (як символів вірності) надибала - перший просто собі песик, а другий - на могилі засновника американської експрес-пошти (нинішнє UPS). Він помер всього у 31 рік, тож не встиг побачити, якою успішною була ідея доставляти пакунки додому, але його компанія згодом з вдячності звела йому отакий монумент з зображенням процесу доставки:

Один кожум'яка-автодидакт звів тут кенотаф Франкліна, і собі, навпроти, такий же шпичак, але менший, щоб ніби вічно дивитися на свого героя. А на надгробках його родини - завіси: чи то опускаються, бо життя закінчене, чи то піднімаються, бо починається життя вічне.

А по дорозі додому на пафосній вулиці Браттл застали зграйку скульптур біля приватного будинку:

А хтось масштабно готується до Геловіну:

***

Довший час я стримувалася від того, щоб купувати книжки: ще надто добре пам'ятаю, як тягла сюди речі, а мені ж то все потім тягнути назад. При цьому я збираю закладки, тож закладок в мене було більше, ніж книжок (бо своя книжка - одна, та й та - "Граматика старослов'янської" Горація Лунта). Було вкрай незатишно: наче й гарбузики по вікну розставила, наче й карти по стінах розвісила, наче й шматки віршів на стіни ліплю - а все одно без книжок як не в своїй тарілці. Тож, врешті, душа завила нелюдським голосом, що книжки треба, і я здалася: