(no subject)

Піймала дзен. Допізна засиділася, читаючи на семінар - в загальному холі, щоб не заснути. Там же сиділи й інші бідахи, по дванадцятій почали відвалюватися по одному. Нарешті лишилося тільки двоє стійких олов'яних солдатиків; десь о другій чілієць (магістерка, архітектура) підняв від лептопа почервонілі очі й сказав:
- Здаюся, я так більше не можу.
Ну, кажу, солодких снів, сон треба, щоб нормально функціонувати.
- Але мені треба час, щоб функціонувати, я не можу спати.
З байдужістю до всього живого, яка трапляється, коли всі йдуть спати, а самій ще читати овердофіга, повідомила йому, що заводити власний маленький нервовий зрив в районі екзаменів - норма, а от до того - моветон, тож хай, будь ласка, цього не робить.
А сьогодні слухала аудіокнигу Муракамі про марафонський біг (вертаюся до нормального життя - знову можу слухати аудіокнижки: раніше була така перевантажена інформацією, що слухати сил не було). На початку він питає у різних марафонців, про що вони думають, коли біжать, і один сказав, що повторює "Біль неминучий, а от страждання - твій власний вибір". І я така: о, бінго. Стрес і нервовий зрив тут функціонують як маркери праці (і, у кінцевому висліді, успіху): але таким маркером, напевно, може бути й задоволення від роботи. Втома неминуча, а от страждати чи ні з цього приводу - мій вибір. (Принаймні, мені вдається так думати на недепресивній фазі).

Взагалі, вже місяць не полишає відчуття близького чуда й вдячності за цей дивний світ, за білок, які порпаються на газонах, за те, що можу пити з людьми з чотирьох континентів одночасно, за те, що професори після семінару пишуть мейли, дякуючи за вдалий виступ. Мені так страшно, що від втоми ця вдячність і зачудування можуть зникнути, чи що я можу почати сприймати це як належне: хай ця вдячність лишається.