![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
(no subject)
Jun. 21st, 2010 01:57 amЩоразу собі обіцяю, що звітуватимуся порціями бодай по 5 книжок, детально, з любов"ю, але щоразу їх непомітно накопичується по 10+. Детально про таку купу вже не розповіси, але наче пообіцяла розповідати, тому пунктиром:
46) "Narrenturm", 47) "Bozy wojownicy", 48) "Lux Perpetua", Andrzej Sapkowski (гуситська трилогія)
У Сапковського є кілька улюблених тем, котрі кочують із тексту до тексту так наполегливо, що аж виникають підозри, наче тексти тільки й пишуться, аби ці тези проілюструвати. Тези правильні і беруть за душу: про толерантність і повагу до Іншого, про межу людської природи (as in, зробивши що ти вже не можеш назвати себе людиною?).
Іще у Сапковського є кілька постійних проблем, котрі також кочують із тексту до тексту. Скажімо, я певна, що за своєю природою він не романіст, а автор оповідань; він блискуче працює з окремими сценами, декотрі сцени із "Відьмака" я досі пам"ятаю, хоча читала років 10 тому; а коли потрібно створити довший текст, виникають проблеми. Він не вміє, скажімо, тримати напругу, лише нагромаджує та й нагромаджує події, через що текст стає жахливо метушливим, інтрига зникає, а окремі події втрачають вагу внаслідок повторюваності. Але він все одно дуже цікавий і зворушливий.
Ця трилогія - історія дорослішання студента-медика і алхіміка-невдахи Рейневана на тлі гуситських війон, на тлі світу, де всі говорять усіма мовами чи бодай мішанкою усіх мов, на тлі світу, що чекає на Апокаліпсис ("марно чекали вірні на друге пришестя Христа до quinque civitates, названих у пророцтві Ісаї п"яти обраних міст, котрими вважали Пільзно, Клатови, Лоуни, Слани і Жатець. Кінець світу не настав. Світ не згинув і не згорів. Чи, бодай, не весь. Проте все одно було весело"). Рейневан мандрує у товаристві ченця-розстриги і невідь-як викликаного у цей світ демона, шукає свою коханку, влипає у різні неприємності.
Після кожної книжки думала, що наступну точно-точно не почну читати (стомлювала та метушливість), проте з плином часу, вже після дочитування у мене до цих книжок виникла велика ніжність.
49) "Sklepy Cynamonowe", Bruno Schulz
Нагадало "Вино з кульбаб" Бредбері, читане значно раніше. Знову про дорослішання, світ виявляється більшим і глибшим, ніж було здавалося. Тільки у "Вині" світ розширюється наче вбік - годі зробити крок убік, і ти в міфологічному просторі, а тут і того кроку робити не треба, світ розгортається углиб, у структуру матерії, всі ми - древні тварини, бо древня тканина, з якої ми складаємось. І древні наші казки: напевно, це випадковий збіг, але є тут один момент, який мене свого часу зачепив ще у Маннових "Йосифі і його братах": там Яків, відданий новому богові, перед смертю стає раптом подібним до козла, якому поклонялися його предки, а тут старий батько стає подібним на птаха. Цей міфологічний простір на позір ззовні, на зимових плутаних вулицях із цинамоновими крамницями ("там можна було знайти бенгальські вогні, чарівні шкатулки, марки давно зниклих країн, китайські м"ячики, індиго, каніфоль з Малабару, яйця екзотичних комах, папуг, туканів, живих саламандр і василісків, корені мандрагори, нюрнберзькі механізми, гомункулів у баночках"), проте насправді він у нас самих, проростає як метастази.
50) "Мишель Фуко", Дедье Эрибон (серія ЖЗЛ)
Напевно, щось таке потрібно читати про всіх безумовних класиків. Це дуже несподівано: читати, внаслідок яких випадковостей, з якими дискусіями постає те, що зараз використовуєш як абсолютний загальник (власне, настанова автора була - простежити біографічні витоки концепцій Фуко). Ну й просто кумедно довідатися, що забронзовілий класик ганявся з ножем за сусідами по гуртожитку, а на питання, куди йде, відповідав, що купити мотузку й повіситися. Іще там купа кумедного про тогочасні реалії: як усі наші забронзовілі тихі академічні класики розмахували арматурою на барикадах, які жахливі іспити складали тощо.
Загалом, вразило, усім раджу.
51) "Щоденник злодія", Жан Жене
За декларацією автора, це - книжка про зради, крадіжки і гомосексуалізм. Спроба запропонувати альтернативну ієрархію святості у кращих традиціях юродивих старозавітних пророків (ті теж любили прогулятися, скажімо, голі по вулицях, аби підтвердити якусь свою думку), не надто переконлива: дзеркальне відображення чинного ладу альтернативою не є, воно є просто відображенням.
Проте зворушує менш очевидно декларована спроба надати голос маргіналізованим групам. Там є убивча принизлива сцена, коли багаті туристи платять жебракам, аби ті розігрували для фотографій якісь начебто автентичні сценки зі свого життя; весь текст виглядає спробою таки нарешті надати їм голос.
52) "Проект революции в Нью-Йорке", Ален Роб-Грийе
Мені здається, якщо автор каже, що на теми не зважає, лише на мовний рівень, а при цьому обирає украй провокативні теми - то він щонайменше лукавить. Бо якісь теми гарантовано ускладнять читачам сприйняття мовного чи будь-якого іншого рівня. У мене от, скажімо, слабкий шлунок і нерви, тому я не можу читати про графічно описане насильство і згвалтування (себто 2/3 цієї книжки), як би майстерно автор не здійснював майже кінематографічний монтаж.
53) "The Girl who Circumnavigated Fairyland in the Ship of her Own Making", Catherynne M. Valente
Чи не найкраща дитяча книжка за багато-багато часу. Дівчинку на ім"я Вересень підхоплює Зелений Вітер і відносить до Країни фей; та не прощається з мамою, бо "всі діти безсердечні. Серце в них ще не виросло, і тому вони можуть залізати на високі дерева, говорити жорстокі речі і підстрибувати так високо, що у дорослих серця стискаються від жаху. Серця важкі. Тому вони ростуть так довго"; а ще вона знає, що батьки перестають сердитись, щойно почують, що ти був не в пабі, а у чарівній країні. У чарівній країні вона зустрічає виврнтеку (виверну, котра вважає, що її батько - бібліотека, але насправді це її, мабуть, так втішала мати-одиначка) на ім"я "Від А до Л" (а її братів звати "Від К до П" і "Від Р до Я"). Ще там відбуваються осінні міграції диких велосипедів, їх можна впіймати і загнуздати, якщо не затопчуть. Воно безумно винахідливе, з прекрасною мовою і дуже зворушливе.
Початок є онлайн тут, а решту можу вислати.
54) "Written on the Body", Jeanette Winterson
Дженет Вінтерсон виросла у родині релігійних фанатиків, котрі мріяли, що вона стане проповідником чи пророком; вона звідти втекла (про це - її перша книжка "Oranges are not the Only Fruit"), проте проповідницькі рефлекси лишилися. Ось і проповідує все життя, що мистецтво і любов (а) синоніми; (б) врятують світ. Вони підривають наше знання про світ, вони небезпечні, вони вивертають нас, як рукавичку (або, як у вірші Маргарет Етвуд - "You fit into me // like a hook into an eye // A fish hook // An open eye"), проте лише в цьому разі вони чогось варті.
Сюжет у всіх її романах приблизно один: експліцитно повторюване те, що я підсумувала вище; на цьому тлі - походеньки дон жуана невизначеної, проте біографічно я би все ж сказала, що жіночої, статі (а чи плинної - "Орландо" Вулф походив близько). Проте з мовою вона робить щось настільки дивне, що аж потрапила до списку обов"язкового читання у "Західному каноні" Гаролда Блума (здається, власне ця книжка). "Я приходжу до тебе поставити коронку, а ти пропонуєш мені королівство".
55) "Зази в метро", Раймон Кено
На курс французької літератури. На дивно невнятна муть. Чоловікові, який працює стриптизером, підкидають на вихідні його матюкливу племінницю; світ сповнений маразматиків і педофілів (і ці категорії перетинаються); автор не виріс із вишуканого гумору тертього класу, тому у героїв імена на кшталт "Сіськіврозь" чи "Хватьзазад". А, якщо комусь випаде цей білет - воно типу майже кіносценарій, переважно діалоги з ремарками "жест".
На тлі Нового роману я починаю цінувати роман старий.
56) "Любовник", Маргерит Дюрас
Псевдоавтобіографічна повість про дитинство авторки у Індокитаї, про її принизливо-бідну родину, про безумну маму, покидька-брата, щемку, хворобливу, майже інцестуальну любов матері до брата; із цього світу занепаду її висмикує багатий коханець-китаєць. Власне, цікаве не це. Цікаво, як вона через любовну колізію подає - не проговорюючи, але очевидно - розпад імперії. Фактично, повний реверс закріплених імперським наративом стосунків колонізатора і колонізованого; скажімо, еротизація екзотичного об’єкту є незмінною складовою будь-якого орієнталістського дискурсу, натомість представники народу-колонізатора постають як носії раціональності, для котрої еротизм колонізованого стає випробуванням. У «Коханці» ж носієм нерефлексованої деструктивної сексуальності постає біла оповідачка, а її північнокитайський коханець – носієм раціо, котре після зустрічі з нею поволі розпадається.
57) "Элементарные частицы", Мишель Уэльбек
Другий (після "Коханця") приклад того, як хворобливість Нового роману із баги стає фічею. Герої показують члени дівчаткам-підліткам на громадських пляжах, дрочать, підглядаючи за ними, бо ніхто їм не дає, хворіють непривабливими хворобами, погано пахнуть, нічого особливо в житті не досягають, потрапляють у секти і навіть там виявляються лузерами, виявляються нездатні на милосердя і трохи любові навіть до найближчих, навіть коли ті найбільше цього потребують; людство хворе, збочене, смертне. Можна створити інше людство, безсмертне, вивищене, досконале; тільки тоді виявиться, що саме слабкості і страх підштовхували людей до найбільших здобутків. Але буде, в цілому, вже пізно.
58) "Mangajin's Basic Japanese Through Comics"
Ідея, взагалі-то, дуже добра: беруться шматки манги (де мова за означенням наближена до розмовної), і на цьому прикладі пояснено якісь особливості слововжитку - переважно різні форми ввічливості чи розмовні трансформації якихось граматичних форм. Але я не уявляю, хто є цільовою аудиторією: для нижчих рівнів це *ще* не проблема, а для вищих - *вже* не проблема. Дивний посібник.
59) "Золотые плоды", Натали Саррот
Забавна штука; весь роман - нескінченний полілог, хаотичний, без кінця і початку, знеособлені голоси сплітаються, перебивають один одного; вони обговорюють роман "Золоті плоди". Подекуди настільки влучно (дуже впізнавано рецепція нових культурних явищ юними і не дуже снобами, оооо!), що навіть не знати, чи сміятись, чи плакати.
46) "Narrenturm", 47) "Bozy wojownicy", 48) "Lux Perpetua", Andrzej Sapkowski (гуситська трилогія)
У Сапковського є кілька улюблених тем, котрі кочують із тексту до тексту так наполегливо, що аж виникають підозри, наче тексти тільки й пишуться, аби ці тези проілюструвати. Тези правильні і беруть за душу: про толерантність і повагу до Іншого, про межу людської природи (as in, зробивши що ти вже не можеш назвати себе людиною?).
Іще у Сапковського є кілька постійних проблем, котрі також кочують із тексту до тексту. Скажімо, я певна, що за своєю природою він не романіст, а автор оповідань; він блискуче працює з окремими сценами, декотрі сцени із "Відьмака" я досі пам"ятаю, хоча читала років 10 тому; а коли потрібно створити довший текст, виникають проблеми. Він не вміє, скажімо, тримати напругу, лише нагромаджує та й нагромаджує події, через що текст стає жахливо метушливим, інтрига зникає, а окремі події втрачають вагу внаслідок повторюваності. Але він все одно дуже цікавий і зворушливий.
Ця трилогія - історія дорослішання студента-медика і алхіміка-невдахи Рейневана на тлі гуситських війон, на тлі світу, де всі говорять усіма мовами чи бодай мішанкою усіх мов, на тлі світу, що чекає на Апокаліпсис ("марно чекали вірні на друге пришестя Христа до quinque civitates, названих у пророцтві Ісаї п"яти обраних міст, котрими вважали Пільзно, Клатови, Лоуни, Слани і Жатець. Кінець світу не настав. Світ не згинув і не згорів. Чи, бодай, не весь. Проте все одно було весело"). Рейневан мандрує у товаристві ченця-розстриги і невідь-як викликаного у цей світ демона, шукає свою коханку, влипає у різні неприємності.
Після кожної книжки думала, що наступну точно-точно не почну читати (стомлювала та метушливість), проте з плином часу, вже після дочитування у мене до цих книжок виникла велика ніжність.
49) "Sklepy Cynamonowe", Bruno Schulz
Нагадало "Вино з кульбаб" Бредбері, читане значно раніше. Знову про дорослішання, світ виявляється більшим і глибшим, ніж було здавалося. Тільки у "Вині" світ розширюється наче вбік - годі зробити крок убік, і ти в міфологічному просторі, а тут і того кроку робити не треба, світ розгортається углиб, у структуру матерії, всі ми - древні тварини, бо древня тканина, з якої ми складаємось. І древні наші казки: напевно, це випадковий збіг, але є тут один момент, який мене свого часу зачепив ще у Маннових "Йосифі і його братах": там Яків, відданий новому богові, перед смертю стає раптом подібним до козла, якому поклонялися його предки, а тут старий батько стає подібним на птаха. Цей міфологічний простір на позір ззовні, на зимових плутаних вулицях із цинамоновими крамницями ("там можна було знайти бенгальські вогні, чарівні шкатулки, марки давно зниклих країн, китайські м"ячики, індиго, каніфоль з Малабару, яйця екзотичних комах, папуг, туканів, живих саламандр і василісків, корені мандрагори, нюрнберзькі механізми, гомункулів у баночках"), проте насправді він у нас самих, проростає як метастази.
50) "Мишель Фуко", Дедье Эрибон (серія ЖЗЛ)
Напевно, щось таке потрібно читати про всіх безумовних класиків. Це дуже несподівано: читати, внаслідок яких випадковостей, з якими дискусіями постає те, що зараз використовуєш як абсолютний загальник (власне, настанова автора була - простежити біографічні витоки концепцій Фуко). Ну й просто кумедно довідатися, що забронзовілий класик ганявся з ножем за сусідами по гуртожитку, а на питання, куди йде, відповідав, що купити мотузку й повіситися. Іще там купа кумедного про тогочасні реалії: як усі наші забронзовілі тихі академічні класики розмахували арматурою на барикадах, які жахливі іспити складали тощо.
Загалом, вразило, усім раджу.
51) "Щоденник злодія", Жан Жене
За декларацією автора, це - книжка про зради, крадіжки і гомосексуалізм. Спроба запропонувати альтернативну ієрархію святості у кращих традиціях юродивих старозавітних пророків (ті теж любили прогулятися, скажімо, голі по вулицях, аби підтвердити якусь свою думку), не надто переконлива: дзеркальне відображення чинного ладу альтернативою не є, воно є просто відображенням.
Проте зворушує менш очевидно декларована спроба надати голос маргіналізованим групам. Там є убивча принизлива сцена, коли багаті туристи платять жебракам, аби ті розігрували для фотографій якісь начебто автентичні сценки зі свого життя; весь текст виглядає спробою таки нарешті надати їм голос.
52) "Проект революции в Нью-Йорке", Ален Роб-Грийе
Мені здається, якщо автор каже, що на теми не зважає, лише на мовний рівень, а при цьому обирає украй провокативні теми - то він щонайменше лукавить. Бо якісь теми гарантовано ускладнять читачам сприйняття мовного чи будь-якого іншого рівня. У мене от, скажімо, слабкий шлунок і нерви, тому я не можу читати про графічно описане насильство і згвалтування (себто 2/3 цієї книжки), як би майстерно автор не здійснював майже кінематографічний монтаж.
53) "The Girl who Circumnavigated Fairyland in the Ship of her Own Making", Catherynne M. Valente
Чи не найкраща дитяча книжка за багато-багато часу. Дівчинку на ім"я Вересень підхоплює Зелений Вітер і відносить до Країни фей; та не прощається з мамою, бо "всі діти безсердечні. Серце в них ще не виросло, і тому вони можуть залізати на високі дерева, говорити жорстокі речі і підстрибувати так високо, що у дорослих серця стискаються від жаху. Серця важкі. Тому вони ростуть так довго"; а ще вона знає, що батьки перестають сердитись, щойно почують, що ти був не в пабі, а у чарівній країні. У чарівній країні вона зустрічає виврнтеку (виверну, котра вважає, що її батько - бібліотека, але насправді це її, мабуть, так втішала мати-одиначка) на ім"я "Від А до Л" (а її братів звати "Від К до П" і "Від Р до Я"). Ще там відбуваються осінні міграції диких велосипедів, їх можна впіймати і загнуздати, якщо не затопчуть. Воно безумно винахідливе, з прекрасною мовою і дуже зворушливе.
Початок є онлайн тут, а решту можу вислати.
54) "Written on the Body", Jeanette Winterson
Дженет Вінтерсон виросла у родині релігійних фанатиків, котрі мріяли, що вона стане проповідником чи пророком; вона звідти втекла (про це - її перша книжка "Oranges are not the Only Fruit"), проте проповідницькі рефлекси лишилися. Ось і проповідує все життя, що мистецтво і любов (а) синоніми; (б) врятують світ. Вони підривають наше знання про світ, вони небезпечні, вони вивертають нас, як рукавичку (або, як у вірші Маргарет Етвуд - "You fit into me // like a hook into an eye // A fish hook // An open eye"), проте лише в цьому разі вони чогось варті.
Сюжет у всіх її романах приблизно один: експліцитно повторюване те, що я підсумувала вище; на цьому тлі - походеньки дон жуана невизначеної, проте біографічно я би все ж сказала, що жіночої, статі (а чи плинної - "Орландо" Вулф походив близько). Проте з мовою вона робить щось настільки дивне, що аж потрапила до списку обов"язкового читання у "Західному каноні" Гаролда Блума (здається, власне ця книжка). "Я приходжу до тебе поставити коронку, а ти пропонуєш мені королівство".
55) "Зази в метро", Раймон Кено
На курс французької літератури. На дивно невнятна муть. Чоловікові, який працює стриптизером, підкидають на вихідні його матюкливу племінницю; світ сповнений маразматиків і педофілів (і ці категорії перетинаються); автор не виріс із вишуканого гумору тертього класу, тому у героїв імена на кшталт "Сіськіврозь" чи "Хватьзазад". А, якщо комусь випаде цей білет - воно типу майже кіносценарій, переважно діалоги з ремарками "жест".
На тлі Нового роману я починаю цінувати роман старий.
56) "Любовник", Маргерит Дюрас
Псевдоавтобіографічна повість про дитинство авторки у Індокитаї, про її принизливо-бідну родину, про безумну маму, покидька-брата, щемку, хворобливу, майже інцестуальну любов матері до брата; із цього світу занепаду її висмикує багатий коханець-китаєць. Власне, цікаве не це. Цікаво, як вона через любовну колізію подає - не проговорюючи, але очевидно - розпад імперії. Фактично, повний реверс закріплених імперським наративом стосунків колонізатора і колонізованого; скажімо, еротизація екзотичного об’єкту є незмінною складовою будь-якого орієнталістського дискурсу, натомість представники народу-колонізатора постають як носії раціональності, для котрої еротизм колонізованого стає випробуванням. У «Коханці» ж носієм нерефлексованої деструктивної сексуальності постає біла оповідачка, а її північнокитайський коханець – носієм раціо, котре після зустрічі з нею поволі розпадається.
57) "Элементарные частицы", Мишель Уэльбек
Другий (після "Коханця") приклад того, як хворобливість Нового роману із баги стає фічею. Герої показують члени дівчаткам-підліткам на громадських пляжах, дрочать, підглядаючи за ними, бо ніхто їм не дає, хворіють непривабливими хворобами, погано пахнуть, нічого особливо в житті не досягають, потрапляють у секти і навіть там виявляються лузерами, виявляються нездатні на милосердя і трохи любові навіть до найближчих, навіть коли ті найбільше цього потребують; людство хворе, збочене, смертне. Можна створити інше людство, безсмертне, вивищене, досконале; тільки тоді виявиться, що саме слабкості і страх підштовхували людей до найбільших здобутків. Але буде, в цілому, вже пізно.
58) "Mangajin's Basic Japanese Through Comics"
Ідея, взагалі-то, дуже добра: беруться шматки манги (де мова за означенням наближена до розмовної), і на цьому прикладі пояснено якісь особливості слововжитку - переважно різні форми ввічливості чи розмовні трансформації якихось граматичних форм. Але я не уявляю, хто є цільовою аудиторією: для нижчих рівнів це *ще* не проблема, а для вищих - *вже* не проблема. Дивний посібник.
59) "Золотые плоды", Натали Саррот
Забавна штука; весь роман - нескінченний полілог, хаотичний, без кінця і початку, знеособлені голоси сплітаються, перебивають один одного; вони обговорюють роман "Золоті плоди". Подекуди настільки влучно (дуже впізнавано рецепція нових культурних явищ юними і не дуже снобами, оооо!), що навіть не знати, чи сміятись, чи плакати.
