(no subject)

[pocketfull_of]

Знову працювати до ранку (а тушка сказала "ти ковбой, ти і стрибай", тож не можу сказати, що все це продуктивно), а отже - флуд!

Мене приголомшує група The Dubliners. Для тих, хто не - це такий старенький ірландський фольк. Певний час я не дослухалася до слів - щось таке веселеньке бряцає, та й годі; а оце нещодавно вслухалася, і з тих пір моїх мізків ніхто не бачив. Бо тексти раптом виявилися радикально нефольковими - там одноногі солдати повертаються з війни, і мруть завалені в шахтах гірники, і розстрілюють ватажків соціальних рухів, загалом, якщо слухати багато підряд, то після якогось моменту сміх стає найздоровішою реакцією, мусить же бути якась межа. Але то все - риторокою (і під мелодії з) балад. Мені, в принципі, імпонує ідея Еко, що одна з головних функцій літератури - привчати людину до фатуму й помирання (що написано, має статися); і пафос Дублінців дуже правильно з тим резонує. Отже, з одного боку - промислові масштаби помирання у ХХ ст., котрі знецінюють кожну окрему смерть як факт естетичний чи етичний; а з іншого - ці мелодії і слова, що повертають помиранню гідність, перетворюючи кожну цифру з новин на шось таке епічне, де усміхнені герої крадуть бики у богів. Най їм там добре ведеться.

Якось мені так добре, що аж лячно :)