pocketfull_of | Entries tagged with united states of harvard

- Не зрозумій мене неправильно, але я обожнюю сифіліс, - каже мій знайомий канадійський китаєць з кафедри французької літератури. - Від нього страждали й аристократи, й найбідніші моряки, дуже егалітарна хвороба. Гонорея - для бідних, туберкульоз - весь такий духовний і від нього моє серце не б'ється частіше, а сифіліс дуже тілесний: пов'язаний з сексуальністю, яку частно подають як монструозну, і потім тіло стає ще монструознішим. Сифіліс чудовий. Гюйсманс казав, що весь світ - це сифіліс (він багато нюхав кокс, але). Крім того, в мене алергія на пеніцилін, тож якщо сифіліс підчеплю я, то нічого мені не поможе, що додає моїм дослідженням edginess.
Очевидно, він пише про репрезентацію сифілісу у французьких медичних трактатах першої половини ХІХ ст. Коли повз нас проходять люди, він починає говорити слово "сифіліс" голосніше.
- Та зізнайся нарешті собі й людям, - кажу я, - тобі просто подобається гучно вимовляти слово "сифіліс" перед зніяковілими бакалаврами.
Тим часом дуже схоже, що перетини природничих наук і мистецтва - наступний великий тренд гуманітаристики. Принаймні, щось у цьому напрямі тут увесь час відбувається, як не виставка, семінар чи курс, то черговий знайомий береться писати про щось із цієї галузі. Увесь час на слуху. Вплив розвитку теорій неевклідової геометрії на літературу. Взаємовпливи розвитку гравюр і анатомічних театрів. Література і медицина, наші уявлення про норму, нездоров'я, іншого. Ну й є цілий факультет історії науки - не історія й не наука, щось із засягу культурної антропології, але саме на перетині з hard sciences.
Знайома з компаративістики, яка займається літературою-й-медициною і наративною терапією, на вихідних їздить до Нью-Йорку, щоб взяти участь в постановках Theatre of the Oppressed. Розповідає, що потім по півночі не може заснути, бо згадуються якісь деталі, які свідомо не виринули б, скажімо, шорсткий край стільця в першому класі, подряпини під колінами.
- Значить, якось воно працює, щось в голові відбуваєиться, - каже вона.

На минулому тижні я раптом зрозуміла, що вже більше місяця працюю без вихідних, і то по більше, ніж 40 годин на тиждень; доки я над цим не рефлексувала, я просто чудово почувалася, але варто замислитися (особливо якщо навіть при такому робочому тижні не встигаєш і половину того, що хочеш, а хтось ще й ставить під сумнів, чи тим ти займаєшся, чим треба), то все, гайки, одразу розумієш, що здоровий сон ніхто не відміняв, а світ ворожий до маленької нещасної тебе. А коли себе жалієш, то всякі дрібниці навколо починають сильно дратувати. На щастя, на цьому тижні через йом кіппур відмінили один клас і я виспалася, та й напрацювала поки лише 32 години, і світ раптом став значно доброзичливіший:)

Доброзичливості світу просто неймовірно посприяли хліби! Хліби і книжки - це дві речі, за які я готова продати душу. Єдині хліби, схожі на те, що я вважаю хлібом, а не, скажімо, картоном, тут поставляє невелика мейнська пекарня "When pigs fly" (англійською "коли свині полетять" - відповідник нашого "коли рак свисне": назва пояснюється тим, що родина власника пекарні, очевидно, не дуже вірила в успіх цієї ідеї). Вони і в супермаркетах бувають, але в нас під гуртожитком щотижня відбуваються маленькі ярмарки органічної їжі від місцевих фермерів і маленьких фірм - і "When pigs fly" туди привозять, як виявилося, розширений асортимент. Господи, які там є хліби! Хліби з манго, ананасом, родзинками, сезамом і імбиром, хліби з кленовим сиропом і бананом, хліби з дітками шпинату (ну натурально baby spinach) і часничком, хліби з гумусом і червоним перцем, хліби з висушеними на сонці помідорами... аааа, я від самих спогадів захлинаюся слиною, і мені ніхто не платить за рекламу. Я купила стандартний улюблений хліб з семи злаків і гарбузового насіння - і в ролі пирога буханку з апельсином, журавлиною і волоським горіхом. Він пахне абсолютно одуренно, я вже й не пам'ятаю такого майже намацального хлібного духу.

Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений

Ще повеселило чергове феєричне оголошення утримання від їзди машиною:

(Отже, на фоні Сьора 4 з 5 такс вважають, що піші прогулянки - шлях до миру в цілому світі, винаходу ліків від застуди і пояснення таємниці бозона Хіґґса)

А департамент "what the everloving fuck?!! 0____o" тим часом доповідає, що в місцевій аптеці CVS (вона ж - єдиний цілодобовий супермаркетик на районі і джерело всяких речей першої необхідності штибу автономних генераторів електроенергії, пилочок для нігтів і капронок, зроблених, судячи з міцності й неможливості носити, з кевлару) продається колекція вкрай дивних листівок. Я й раніше помічала, що там ціла стіна листівок - але лише на минулому тижні око зачепилося за деталі. То бодай чверть стіни - це листівки зі співчуттями, старанно розкладеними по підписаних поличках: "на смерть брата", "на смерть сестри", "на смерть домашнього улюбленця" і т.д. Я розумію, що це - складні життєві ситуації, коли непросто знайти слова. Але ж якби там слова були якісь глибокі! Так ні ж бо, написи такі: "Я молитимусь за тебе. Я не можу навіть уявити, як ти почуваєшся" - а ще не може, очевидно, навіть таку банальність написати своїми руцями. Загалом, я не розумію, яке емоційне значення цих листівок. Повідомити, що чиєсь горе важило для тебе аж 2.17 доларів, але не стільки, щоб самому ворухнути звивинами й сказати щось особисте?
Загалом, якось я органічно перейшла все ж до речей, які мене дратували на минулому тижні:)
Скажімо, дратує рівень шкільної освіти в США. Так вийшло, що я слухаю один мовний курс з кількома бакалаврами-першокурсниками: діти щойно зі шкільної лави, себто їхнє уявлення про навчання досі забарвлене лише старшими класами. Дотепер я зблизька бачила лише бакалаврів-другокурсників, і вони були дуже класні, в чомусь мені до них рости й рости. Знов-таки, чула про школи в Британії - одна моя знайома-британка от пішла на аспірантуру, щоб було що їсти, доки вона писатиме свій роман, і вибрала античну літературу в Єйлі, "бо мені там нічого не доведеться робити - я й так з 11 років читаю давньогрецькою" (безперечно, там навіть не середній клас, але вражає). А тут - прешокурсники. Скажімо, задають нам на наступне заняття прочитати текст. Мені здається, що "прочитати текст" передбачає його перекласти, тим паче, що нова лексика надрукована прямо на тій же сторінці. Для них - ні, і в результаті ми по пів-уроку страждаємо фігнею. Коли вони раптом зрозуміли, що екзамен на носі, то заворушилися й почали питати, коли в професора офісні години. Так і хотілося сказати, що, якщо не вчити слова, то ніякий професор нічого не дасть. Це кажу саме як людина, якій мови досить тяжко даються.
Тим не менше, дуже цікаво, коли ж станеться злам і вони стануть такими класними, як я бачила на прикладі другокурсників. Бо поки що й вони якісь діти дітьми, і університет їх так сприймає: при вступі на бакалаврат навіть не треба визначатися зі спеціальністю, лише слухати обов'язковий набір курсів (стільки-то природничих наук, стільки-то суспільних, дві іноземні мови) і брати участь в діяльності мульйона клубів, а спеціалізацію (тут кажуть "концентрацію") декларують допіру на другому курсі.

А ще роздратували інші бакалаври: є в нас такий християнський гурток, який погладжує відчуття своєї важливості, розклеюючи по кампусу фото себе під Білим домом з плакатами "Спинімо приписані лікарями самогубства!" і "Самогубство - не лікування!" - ноу шіт, Шерлок, це вони про евтаназію так. Отому я з недовірою ставлюся до надто активних носіїв релігії: ніколи не знаєш, чи не почне кожен із них намагатися нав'язувати свої етичні норми і свої стосунки з богом всім навколишнім. Мені здається, це суперечить здоровому глузду: якщо твоя релігія забороняє самогубства, скажімо, то твоя програма дій на майбутнє дуже проста - не вчиняти самогубство. Ніхто не змушує тебе його вчиняти. А пишатися тим, що ти намагаєшся відняти в людей право на те, що в якихось ситуаціях може бути єдиним способом зекономити трохи страждань, зберегти трохи людської гідності й отримати хоч якусь владу над своїм тілом - це настільки якось дико, що волосся повзає по голові туди-сюди.

Тим часом продовжує тішити моя найкраща в світі адміністративна робота. От, скажімо, у нас робочі наради відбуваються о 8 ранку. Зрозуміло, всі сповзаються на автопілоті, по обличчях читається, що підняти-то їх підняли, а от розбудити забули. Тому координатор перед останньою зустріччю оголосив змагання: розіслав список екзотичних чотирискладових слів, виграє той, хто найбільше їх втулить в промову. В результаті всі старанно triangulated домовленості з кухнею і прибиральниками, нагадували забрати з холодильника сир, який вже став pungent, повідомляли, що лектор відзначався superciliousness, і розсилали на мейли робочі записки, не забуваючи згадати, що в пошті їх можна буде знайти за ключовим словом "scrumptious porcupine".
Тема наступної наради - дивні порівняння. Очевидно, звіти будуть про те, що на музей ми нагрянули, як сарана.

Все, кінець прокрастинації, піду далі читати Гоголя на один із курсів. Про ті повісті, які сподобалися, треба буде зібратися написати окремо, а поки - про те, як змінюються читацькі вимоги за двісті років.
Припустімо, що ви - воєначальник міста, мури якого по периметру оточені ворогом. Ви знаєте, що з міста веде підземний хід, вихід з якого - вже десь за табором ворога. Здоровий глузд підказує, що в такому разі десь під ранок можна половину армії, наприклад, вивести підземним ходом, вдарити на ворога одночасно з тилу і від замку - і потім розказувати про вдалу перемогу над круглими ідіотами, які не перевірили, чи нема там, бува, якогось такого підступу. Чи можна, скажімо, тихо втекти з міста самому, якщо ви не дуже любите решту населення. Чи бодай вивести свою родину, якщо не любите решту міста, але вважаєте неетичним їх лишити. Чи можна налагодити хоч якісь поставки харчів. Що робить герой "Тараса Бульби"? Нічого з цього, мужньо морить місто й себе голодом і покладається лише на те, що його донька вишле назовні служницю і влаштує своє особисте життя.
Коротше, трагедія - це коли герої виступають проти неминучого фатуму. І тому трагедію, на мою думку, значно легше організувати в фантастичній літературі, де будь-що можна списати на магічне втручання, з яким не посперечаєшся. В реалістичній літературі неминучий фатум надто часто перестає бути неминучим, якщо застосувати мізки. Стіна фейспалмів, бо одного фейспалму інколи не досить:

(випереджаючи можливі коментарі про "текст не про це": припустімо на мить, що я - цілком компетентний читач і все розумію, але саме цю деталь раніше не помічала й тому вирішила поділитися)

За народною массачусеттською прикметою, якщо день сонячний і на небі ні хмарки, то це значить, що дощ точно скоро піде. Минула осінь була аномально суха - себто десь як Київ, а не так, що замислюєшся, чи не треба тобі, бува, окуляри для плавання й кисневий балон, щоб добиратися на пари - тож я обійшлася без однієї принципової деталі гардеробу місцевих. А цього року довелося надолужувати - коли купувала, небо було синє, аж наче підфарбоване - а вже за дві години обновка пригодилася: от, тепер я гордий власник гумових чоботів. Красивенних!

Изображение - savepic.net — сервис хранения изображений

Доки шукала чоботи, натрапила на чергову соціальну рекламу поїздок громадським транспортом (попередню викладала тут): цього разу пишуть, що "1 з 30 000 психіатрів вважає, що, якщо проїхатися метром хоча б тричі, то точно зустрінеш велику любов".

На Гарвардській площі живе багато дивного люду - вуличних музикантів, вуличних наркоманів, втікачів і мандрівців. Сьогодні вперше зауважила пам'ятник одному з них - лялькарю з Росії Фокіну (пам'ятник зображає, власне, найвідомішу його ляльку) - і всій цій субкультурі в цілому.

Спочатку я шукала чоботи в гарвардській крамниці товарів першої необхідності на студентів, які щойно заселилися до гуртожитку. Настільки гарних чоботів, як мені хотілося, я там не знайшла, натомість виявила, що продуктом першої необхідності для студентів - обіч рушників, зошитів, зубних щіток і дивоглядів штибу husband pillows - є плюшеві іграшки-бактерії. Ви ж розумієте, що ваше життя неповне без плюшевої сибірської виразки чи гепатиту? Мені здавалося, що таке може знадобитися, лише щоб могти принагідно сказати "мій сексуальний партнер отримав від мене на день народження герпес", але коли я озвучила тезу своїй знайомій біохімічці, виявилося, що в неї є малярія.

(особливо мила, на мою думку, flesh-eating disease)
*
Ще згадала цікаву деталь з "Making Sense Of Japanese: What The Textbooks Don't Tell You" by Jay Rubin, про яку вже писала тут: В японській часто оминають займенники. Тому на хвилі моди на європейську літературу в першій половині ХХ ст. багато письменників (з найвідоміших - Акутаґава Рюноске) створювали такий собі західний колорит, вживаючи в своїх текстах трошки більше займенників, аніж, строго кажучи, було треба.

Оскільки в мене є трошки мандрівних планів, а заощаджувати на них я не вмію, зі мною сталася одна адміністративна робота - організовувати всякі події в інтелектуальній/культурній царині для місцевого соціального клубу аспірантів. Коли я комусь сказала, що в мене багато адміністративної роботи, мені побажали, щоб цієї нудятини в моєму житті було поменше. І це засадничо неправильно, бо в мене - найкраща в світі адміністративна робота!
По-перше, в мене найкраща в світі начальниця - фанатка Doctor Who і Шерлока Холмса (здається, я вже писала, що отримала цю роботу, бо наше перше знайомство виглядало так: я з сердечками в очах подивилася на картонну фігуру Доктора в натуральний розмір в її офісі й вигукнула "oh shit, may I touch him?" - і це було перше, що я сказала в її присутності).
По-друге, в мене дуже смішне товариство. По-мойму, все з ними-нами ясно, якщо тренінг перед початком роботи виглядав - дослівно - так: "Не рекламуйте свої події фразою "Напийся безкоштовно на гроші Гарварду" - ви ж аспіранти, можете вигадати елегантніше формулювання". Чи, скажімо, коли на тренінг, який починається о 8 ранку, ввалюється з півлітрою кави зі Старбаксу менеджер нашої кав'ярні й каже: "Старбакс - моя доза фалічних об'єктів зранку. А що, контейнер товстий, довгий і вертикальний. [всі: фейспалм] Ви, натурали, все трагічно десексуалізуєте".
По-третє, символ нашого клубу - лев, тож нам дають побродити в натовпі першокурсників у костюмі лева. Ходити у величезному костюмі лева - це велика свобода і велика самотність, мушу вам сказати. Відмова від своєї ідентичності, повна відрізаність від світу (з костюму нічого гаразд і не бачиш). Дуже, насправді, круто, всім раджу :)
По-четверте, вчора в нас була велика вечірка для всіх нових студентів. Тема вечірки була Діснейленд, себто команда кожного профільного напрямку організації подій мусила вибрати й створити у своїй кімнаті якийсь -ленд. Єдиний -ленд, який спав на думку мені - це Зомбіленд, тим паче, що нам виділили підвал. І адміністративна робота, де ти за робочі кошти можеш замовляти цілий арсенал іграшкової зброї і скелет - це точно найкраща робота на світі!
Щоправда, був у мене й момент слабкості (який люди зазвичай називають здоровим глуздом), за який мені зараз соромно. В якийсь момент я зрозуміла, що в когось кімната прикрашена дельфінчиками, в когось - "Доктором Хто" (це, власне, начальниця косплеїть Четвертого), а в нас - отак:

Крім того, я ніколи в житті не фарбувалася. Думаю, загримувати себе під зомбі, в цілому, легше, ніж під Бріджит Бардо, але й для цього потрібні вміння! Отже, навіть найкращі мої спроби гриму виглядали як наслідок падіння мордою в пудинг (кілька разів) чи як незмита косметична маска, а не як зомбі. Я домалювала на морді кілька швів. Після цього я стала виглядати як людина, яка кілька разів впала мордою в пудинг і після цього домалювала на ньому кілька швів - і все одно не як зомбі. Я домалювала поміж швів кілька квіточок штучною кров'ю (згущається і темніє, як справжня - пообіцяв виробник, і не обманув). Навколо ходили співробітники в костюмах клоунів чи екзотичних танцівниць. Я подумала, що, мабуть, в мене не дуже вдале почуття гумору і це була не дуже добра ідея. Коли я, невимушено помахуючи сокирою, нервово курила, повз мене пройшов сусід, який увесь час запрошує мене в свою кімнату вчитися пунджабським танцям, бо з таким тілом, як у мене, точно треба танцювати пунджабські танці (я не знаю, що це, але думаю, що це непристойно), і підлив масла в вогонь.
- Хто зробив з тобою це? - спитав він. - Вони силою нанесли макіяж?
- Я сама нанесла макіяж. Це була моя ідея, - обурено сказала я.
- Я - студент дизайну і в мене слабке серце, - сказав він і пішов геть.
А бля охуїти тепер, подумала я. Ще подумала: "I'm awesome & I should own it." Коротше, раз вже в мене таке почуття гумору, то треба від нього бодай отримувати задоволення, і я вирішила тішитися. Крім того, макіяж (особливо якщо ним зазвичай не користуєшся) дає той же ефект свободи, що й велетенський костюм лева - чітко маркує, що зараз ти не ти з усім набором цікавенних неврозів, а хтось кумедний і інший. Ну і взагалі, ви ж розумієте, що у зомбі й аспірантів багато спільного: і ті, й ті цінують мізки. Тож я просто метафорично екстерналізую наш екзистенційний стан.

Здоровий глузд ніколи не спиняв мене на шляху до пригод.
І це справді було чудово. Мені пощастило двічі: по-перше, з напарницею, безумно розумною і класною італійкою, яка пише другу дисертацію й допомагає діткам з бідних родин долучитися високої літератури. Вона підтримувала це безумство з першої миті і до останньої, й дуже переконливо з занесеною сокирою в руках казала: "Ми - інтелектуальні/культурні fellows, подивіться, які гарні події ми організовуємо. Приходьте на наші події". По-друге, мені пощастило, бо я вдало придумала, що треба якийсь інтерактив. Тож у нас в кімнаті можна було виграти людинку на пожувати (ну, цукерку в формі людинки, але), вціливши з лука в скелет. У нас постійно був натовп - себто люди просто обходили всі кімнати, а в процесі залипали на постріляти й поговорити про піратів, "Голодні ігри" і плани на випадок зомбі-апокаліпсису. Потім прицільно приходили з великим ентузіазмом в очах і питали, чи це та сама кімната, в якій можна постріляти в скелет. І всім було весело, крім хіба скелета і поліцейського, в якого вкрали шолом, доки він на це дивився, гепі енд :)

Я вже в Массачусеттсі (мені нарешті пояснили, як запам'ятати, що в цій назві подвоюється, а що ні, тому за кожної нагоди хвалюся новонабутим скіллом писати "Массачусеттс" правильно: от, іще раз). Сьогодні саме день заселення першокурсників: хтось підвозить не лише родину (ті й так ясно, що будуть - ну, треба ж підтримати малий місцевий бізнес, придбавши футболки "Harvard mom" і "Harvard dad"), а й цілу групу підтримки з друзів. Група підтримки старанно вирізає вітальні плакати (здається, винуватці свята в цьому також беруть участь), забігає на три кроки наперед процесії і з воріт кричить винуватцю, знімаючи це на камеру: вітаємо в Гарварді, чувак! Отут виходить на яв перформативність ідентичності: для того, щоб бути студентом Гарварду, не досить подати документи і потім гибіти на стрьомних підземних ярусах бібліотеки, думаючи про неминучість зомбі-апокаліпсису й намагаючись не наштовхнутися на бакалаврів, які займаються там сексом - треба ще й виконувати низку ритуалів, які, як стверджує кіно, входять у комплект "студентське життя" чи "студентське життя в Лізі Плюща". Стає ясно, що мистецтво - страшна сила, а питання, чи не є бува реальність щодо нього первинною, це гнила провокація, бо ясно ж, що первинні серіали :)
Насправді я, очевидно, заздрю, тому що мені, може, теж хотілося б, як тут заведено, попісяти з друзями на статую Джона Гарварда абощо, але найближчі друзі, які реально могли б зі мною пісяти на статую і не перестати поважати мене після цього зранку, знаходяться за 7000 кілометрів. І взагалі, в моєму аспірантському гуртожитку я поки одна на поверх, та й на інших поверхах лиш подекуди такі, знаєте, як в Чорнобилі записочки - "тут живе господар". Тому розважаюся дивним мазохістським способом, спізнаючи на своїй шкурі місцевий відповідник тези "Україна - батьківщина слонів". Мешканці Нової Англії певні, що немає в світі нічого кращого за Нову Англію: і тому привласнюють чужі цивілізаційні досягнення, скажімо, називаючи каву "Нова Англія" чи там "Нантакет": ну, ви знаєте, ці теплі сонячні краї, славні кавовими плантаціями *фейспалм*. Я цими кавами гріюся холодними новоанглійськими вечорами. Маю доповісти, що кава "Нова Англія" - вивар портянок двотижневої витримки, а от "Нантакет", в принципі, можна пити.

Повернулася на літо до Києва - втім, не без пригод: була на цьому затриманому рейсі. Насправді, повчальна історія про те, чому співробітники авіакомпаній навіть на найнижчих рівнях мусять мати трошки мізків. Здавалося б, затримався виліт літака - це не інформаційний привід, а цілком буденна фігня, правда? Звісно, якщо співробітники авіакомпанії не мовчать, як партизани на допиті, і не кажуть пасажирам на питання про перебронювання квитків, що "дзвоніть завтра в кол-центр і все самі з"ясовуйте", ніби це пасажирів проблема, а не компанії. В такому разі стомлений і злий натовп береться штурмувати стійку, приходить охорона, всім стає украй ніяково.
Ну, зате ще ніколи не просила професорів відсунути мені дедлайн подачі реферату, бо "сиджу в Хілтоні, п"ю шампан, не знаю, коли звідси виберуся"; знов-таки, ніколи не писала реферат на висоті 10 000 метрів десь над Ісландією.

О, зате заодно виявила одну малоприємну штуку про тілесну політику. Я люблю поїсти. Я багато їм. Я знаю лише двох людей, які їдять більше, ніж я - і в обох таки вага, яка за нинішніми стандартами вважається надлишковою. Я морально готова до того, що, як тільки з віком сповільниться метаболізм, я стану велика і гарна. Але у штаті Нью-Йорк законодавство вимагає, аби в меню була вказана кількість калорій у кожній страві. І от гамбургер, який я б без зайвих заморочок з"їла за інших обставин (а потім заїла пирогом), починає викликати в мене певний неспокій, якщо на ньому надписано, що він містить 1700 калорій. От звідки цей неспокій, якщо без вказаних калорій я спокійно їм і не переймаюся(((?

***

Соляночка останніх вражень перед від"їздом:
Отак живеш собі й віриш, що аспірантський клуб - чи не найменш пафосна частина Гарварду, а потім раптом опиняєшся на його прийомі у маєтку середини 19 ст., який виглядає як кандидат, відкинутий на кастингу до "Downton Abbey", перед чотирма срібними виделками, з ягнячим ребром в зубах - і абсолютно без поняття, що тут робити. Commander's Mansion - частина Watertown Arsenal часів Громадянської війни; зараз його здебільшого арендують для весіль: ну, якщо комусь раптом хочеться задекларувати, що подружнє життя - це також війна, і кров неминуче проллється.

Свого часу начальника арсеналу, який збудував цю розкіш, звільнили за розтринькування державних коштів. Маєток і досі виглядає так, ніби по понеділках, середах і п'ятницях там - оргії, а в решту днів - криваві вбивства а-ля "Госфорд парк". Серйозно, там самі ванни втричі більші, за мою кімнату :(

***

Для студентів, які вчать російську, рідна кафедра організувала вечір самодіяльності зі співами всякого радянського маскульту. Напевно, в світі існує щось більш абсурдне, аніж товариство з американців (представників клятого гнилого капіталізму) і японців (взагалі у війні по інший бік), які хором співають "Смело мы в бой пойдём / За власть Советов/ И как один умрём / В борьбе за это" - але на гадку нічого не спадає.

*

Дуже мила й товариська мексиканка з першого поверху - така дівчинка-дівчинка, кофточки з рюшиками й великі сережки зі штучних перлів - розповіла, про що пише дисертацію. У Мексиці стрьомна ситуація з наркокартелями, відповідь уряду на яку - вивести на вулиці армію і спочатку стріляти, а потім ставити питання. В результаті - по 60 тисяч убитих за рік, більшість - віком до 25 років. То сусідка моя от і досліджуватиме, як молодь входить у цей бізнес і які там стратегії формування ідентичності. Плани на літо: два місяці на інфільтрацію в систему, далі збір матеріалів. Отакі кумедні люди мене оточують.

***
На Гарвардській площі мене дуже розчулюють дві книжкові нички без продавців. Одна - на розі Brattle Street і Appian Way: маленький столик, закладений цілком непоганими книжками (я, скажімо, там вполювала чергову А.С. Баєтт). На книжках надписана ціна, сама вибираєш, що хочеш, і вкидаєш потрібну купюру до скриньки. На скриньці написано, що така honour system працює вже п'ятий рік. Друга ничка - перед Harvard Bookstore. Мені там не дуже цікава добірка (суміш порадників і фантастики 60-х рр.), але також цікавий випадок. Над розкладкою написано, що книжки безкоштовні, але, якщо хочете за них віддячити, можете подати милостиню власнику розкладки, який сидить на певній відстані зі своїм псом. Написано, що сидітиме так, доки не продасть всю свою бібліотеку і доки може прогодувати пса і себе. Себто один із диваків Гарвардської площі (ще там є старший пан, який у 70-ті закінчив у Гарварді математику, але вирішив, що буде щасливіший, якщо гратиме на гроші з туристами в шахи, неформалисте молоде подружжя з рудим цуценям пітбуля, які сидять на тротуарі з плакатом "Посміхнися, якщо ти мастурбуєш", шалений мультиінструменталіст, який грає на мульйоні не призначених для цього предметів, та багато-багато інших).

***

( соляночка з ФБ )

***

Продовжую звітуватися про всякий позаакадемічний трешак, який мене тішить.
The Footnote (2011)
Режисер: Joseph Cedar
Актори: Shlomo Bar-Aba, Lior Ashkenazi, Aliza Rosen, etc.
Трейлер
Я спробувала заманити на цей фільм усіх моїх знайомих, бо це - перше на моїй пам'яті точне зображення філологів у кіно. Усі типажі украй впізнавані. Якщо ви вчилися на якогось гуманітарія, думаю, ви зможете згадати бодай по кілька представників кожного з типажів.
Крім того, кіно водночас сумне і дотепне (що рідкість у сімейних драмах, які легко сповзають у надмірну сентиментальність) і винахідливо зняте. Знов-таки, не-гуманітарію, мабуть, не зовсім зрозуміло те, що глибокий, до крові конфлікт через різні методологічні підходи до тексту - не надумана штука, бо підходи до тексту, безперечно, дублюють ширші підходи до світу. Втім, це не завадить посміятися над універсальними гегами штибу розмови професора зі студентом: "У вашому тексті багато нових спостережень і багато правильних спостережень. На жаль, нові спостереження не є правильними, а правильні - не є новими".

"It", Stephen King
У книжці просто катастрофічно непритомна космогонія, але це не має значення, бо насправді вона - не про монстрів (крім хіба тих, які сидять у кожного в голові). (Непопулярна думка: чим менше містики в книжці Кінга, тим краща ця книжка: він паршивенько пише містику.) Вона - про дитинство і ті непевні кілька років між дитинством і підлітковим віком, коли межі знаного і приступного тобі світу насильно рокриваються, як розколупана виделкою мушля, коли в людях ще так багато від звірят, і так багато страху, і так багато уяви, яка трохи компенсує те, що украй мало влади над своїм життям; про ті любові-дружби, як у сплетених хвостами щурів, які в пізнішому віці виглядали б уже хворобливо. Це - все, за що я (і більшість) любимо "Гаррі Поттера", але значно чесніше. Очевидно, з нинішніми уявленнями про те, що можуть і не можуть читати діти, до цільової, як на мене, авдиторії "Воно" потраплятиме вкрай рідко (що шкода: бо я б хотіла це прочитати в тому віці, а не зараз; і я, в цілому, розумію, чому ті, хто читали це в правильному віці, часто сприймають цю книжку як ледь не містичне переживання).
Дія розгортається у містечку Деррі, штат Мейн. Як на бідний штат, який не всі й на карті знайдуть, містечко цілком успішне. Заковика лише в тому, що раз на 27 років у містечко приходить Воно і збирає данину, убиваючи дітей. Потім, втім, стає ясно, що Воно не приходить іззовні, Воно - це й є, схоже, саме місто: кожні криваві жнива починаються з великої катастрофи, у якій задіяно багато мешканців міста (хто бере участь, хто - просто відвертається: але винні всі): і кожна з цих трагедій подана як захист міста. Вони самі впускають насильство у свій простір, роблять його легітимним (головна наскрізна теза Кінга - кожне чудовисько було колись наляканою людиною, яка лише захищалася; чудовиськом може стати кожен): і тому в місті так тихо, навіть коли починають зникати діти.
Так триває доти, доки семеро дітей - кожен вигнанець з якогось свого приводу - не вирішують це спинити. Безперечно, ці діти романтизовано описані - ну, як Моріс Сендак писав з іншої нагоди: "Я добре пам"ятаю своє дитинство. Я знав багато страшного, і знав, що дорослі не мусять знати, що знаю я. Це б їх налякало". Але десь цей вибір вікової групи героїв вмотивований: по-перше, дитячою жорстокістю; по-друге, тим, що діти справді ще не знають, що є можливим, і тому ж не знають, що можливим не є: "Діти звичні до близькості смерті, й вони легше вбирають непоясненне до своїх життів ... Несподіваний сплеск краси чи жаху не виключає для них пари хотдогів опівдні" (і Кінг це не лише декларує, а й описує: мене безумно розчулювало, як суміщені описи їхніх планів рятування світу - і їхні ігри в індіанців чи любов до туалетних жартів). Ну й Кінг, безперечно, найкращий з відомих мені учнів Г.Ф. Лавкрафта, який добре засвоїв, що лякає не смерть, а можливість порушення законів пізнаваного світу; речі, які не належать до жодної з чітких онтологічних категорій (і живе, і мертве, і т.д.) ображають наш розум: "Сходіть до церкви, послухайте історії про те, як Ісус ходив по воді, але якби я таке побачив, я б кричав, і кричав, і кричав. Мені це не виглядало б чудом. Мені це виглядало б як образа".
Втім, у "Воно" є одна ганебна штука наприкінці, за яку я ледь не вліпила їй одиницю на goodreads (врешті, вліпила 3): якщо для хлопчиків з цієї групи завдання - подолати свій страх і себе, то для дівчинки - переспати з ними усіма. Читайте на свій страх і ризик.

Щоб розважити замучених життям студентів, в гуртожиток запросили фокусника. У фокусника були залисини, артритні суглоби і засмальцьована жилетка. Коли він казав "І ніколи не розпружуйте кулак, бо тоді всі побачать, що ви там ховаєте зниклу хустину" і розкривав долоню - звісно, порожню - ставало видно, що в нього тремтять руки. Реквізит невчасно випадав йому з рукавів. Більшість фокусів прочитувалася заздалегідь. Викликана з авдиторії дівчина радісно сказала: "А, я знаю цей фокус - номер записано на скріпці". Мене він здуру викликав на якийсь фокус, пов'язаний з моєю адресою: спершу він довго намагався записати моє ім'я, я диктувала по буквах, але не помогло; потім він спитав, як називається моя вулиця, і після мого радісного "Богдана Хмельницького" приречено сказав: "давайте краще буде фокус з картами". Посеред шоу він спинився і показав усім плакат "Keep calm and carry on", подарований йому саме для таких моментів. Всі радісно аплодували, щоб його підтримати, тому що академічне життя - це такий же confidence trick: половину часу ти виставляєш себе ідіотом на очах у всіх. Фокус в тому, щоб зберігати спокій і продовжувати.

Відповіді на питання з попереднього запису:

automne_dore попросила розповісти, у що тут вдягаються. Це Гарвард, тому у всіх завжди бездоганно випрасувані костюми-трійки, лаковані черевики, котрі можуть успішно працювати дзеркалом, і стрижки від особистого стиліста.
Мені здається, народ значно більш розслаблено вдягається, ніж у Києві. Бачила зграйки бакалаврів у смішних піжамах, які вночі шастають бібліотекою (їхні гуртожитки - саме неподалік). Бачила хлопця у нарядному чорному піджаку і випрасуваній сорочці, заправленій у організовані з обрізаних джинсів шорти. Бакалаври періодично носять щось із гарвардською символікою, аспіранти - значно рідше (якщо це не якась екзотика штибу футболки гарвардської команди з греблі, що є більш кошерним проявом групової ідентичності). Сто років не бачила яскравого макіяжу, чи макіяжу взагалі. Одяг мусить бути чистий, якщо він при цьому трохи міллю над'їдений, то це нікого не хвилює.
Зате я частіше, ніж у Києві, ношу спідниці й сукні. Спочатку це в мене називалося "одяг-шпалери": при адаптації до нових обставин вилізли всі соціальні проблеми, які будь-коли були, тож на вечірки намагалася вдягнутися чимяскравіше, аби бути як шпалери: шпалери добре виглядають, але ж ви не сподіваєтеся, що вони підтримають розмову? Врешті я зрозуміла, що виглядаю не більш соціально недорозвиненою, ніж навколишні, і розслабилася, але любов до суконь лишилася, як і принцип "якщо сумніваєшся, чи якась довжина пристойна, відріж пару сантиметрів - і сумнівів не лишиться". На минулому тижні батьки якихось бакалаврів, тепер певні, що відпустили своїх дітей у кубло гріха, довго обговорювали, чи я штани забула вдягнути, чи це насправді сукня, а не сорочка. Найприкріше, що це була довга сукня :(

dziga_ya попросила про "академічну" щоденну культуру, тобто як себе ведуть на семінарах, чи дуже відчувається дух конкуренції, як колеги критикують одне одного, і т.д.
Мені здається, є принципова різниця між магістрами і бакалаврами, які кудись таки спішать і за щось таки конкурують, - і аспірантами, яким усе це, в принципі, вже пофіг. Частково тому, що більшість приходить в аспірантуру вже після певної кар'єри, на тлі якої навчання виглядає легкою прогулянкою: скажімо, на культурології є дівчина, яка зацікавилася Близьким Сходом, відслуживши чотири роки в американській армії в Іраці. А частково тому, що в аспірантуру приходять блискучі лайдаки, які не знайшли, куди ще приткнутися в цьому житті. В будь-якому разі, оскільки ти вже в аспірантурі, тебе майже гарантовано нікуди не поженуть і майже гарантовано конкурувати тобі ні з ким і ні за що. Серед аспірантів, напевно, є й геть одержимі люди, які світу божого не бачать, - але я з ними не перетинаюся.
Я, безперечно, не знаю багатьох підводних каменів - і нітрохи не сумніваюся, що їх багато, як і скелетів по шафах (маленьке закрите середовище, їх не може не бути) - але на тому етапі, на якому перебуваю я, у мене немає нагоди з ними зіткнутися. Натомість у порівнянні з Україною вражає, що професорам не пофіг на студентів (безперечний плюс менших навантажень професорів): усі реферати повертають з купою приміток, цікавляться, чим ти займаєшся, дарують книжки й говорять купи компліментів. На етапі аспірантури немає лекцій як таких: лише обговорення прочитаних текстів, і то жваві, бо, якщо в групі, скажімо, три студенти, то й "сказати щось для галочки" перетворюється на розлогу промову. Агресивну критику бачила лише раз, але зазвичай критичні зауваження намагаються сформулювати як "мені здається, вашу чудову працю можна зробити ще цікавішою, якщо додати Х".
Попри розслабленість аспірантів, відбувається величезна кількість акедмічної самодіяльності: скажімо, за бажання цілком можна вибити певні гроші на організацію своїми руками серії "семінарів", себто виступів фахівців зі своєї галузі з подальшим обговоренням. Наступного року от організовуватиму такі академічні ланчі на кафедрі і в клубі аспірантів, але то буде вже інша історія.

Я зараз - і до 21 січня - в Києві на канікулах, ставлю утопічні плани на наступний рік (більше соціалізуватися, більше подорожувати, нічого не боятися). Добра пора, здається, що все здійсненно. Усім світлих свят!
*
Тиждень після того, як я здала реферати, був просто чудовий: заробила бібліотечний відповідник стокгольмського синдрому, ночувала в цілодобовій бібліотеці навіть тоді, коли цього робити вже було й не треба, особливо коли надворі йшов дощ і пахло теплим воском і морем: інколи знаходила в умивальнику величезні ожинини, такі яскраві, гарні й недоречні, що на язик просилися якісь дурні метафори; а інколи виявлялося, що люди, з якими сиділа поруч за опівнічною гарбузяною кавою, саме розпочинають президентську кампанію, щоб балотуватися у 2016 р. (це такий момент, який лише в Гарварді буває, напевно, ага). Потім: німецькі сусіди в гуртожитку робили глінтвейн, я знаю й смачніші рецепти, але не знаю гарніших: на каструлю з вином кладеш решітку, на решітку - голову цукру (я про такі великі голови цукру не чула поза казками, де таким розплачувалися з відьмами чи людожерами в чорних лісах, але взагалі їх зараз саме для глінтвейну виготовляють), поливаєш ромом, підпалюєш. В темряві цукор горить блакитним, я так уявляю вогні в болотах. Коли він скрапує в вино, вино загорається також. Вікно відкрите, щоб не репетувала пожежна сигналізація, тому збіса холодно, і всі гріють долоні над цим вогнем. Потім: спонтанно купую квиток на опівнічну прем"єру другого гайрічівського "Холмса", вертаюся додому близько третьої, нервова й радісна, як то буває після бойовиків, витягаю з кімнати китайську сусідку і її пляшку ароматизованої горілки й ми деремося в її офіс на найвищому поверсі найвищого будинку на кампусі, вилазимо через вікно на терасу, передаючи чашки, внизу - казкові вогні, які сфотографувати на мою мильницю не вдається, тому треба буде вертатися туди частіше. Здається, годині о 5 ранку я вирішую, що мені треба вивчити китайську, і щось там повторюю, але коли прокинуся, то вже нічого не пам"ятатиму.
А перед від"їздом влаштувала собі прощальний вечір: пішла їсти гамбургери в O'Sullivan. Студент Гарварду мусить мати чіткі погляди щодо місцевих гамбургерних: O'Sullivan проти Bartley's (чи Charlie's Kitchen, чи Uno, і т.д.) - це серйозніше, ніж еволюціоністи проти креаціоністів. Мені здається, таким чином студенти долучаються до народу, бо гамбургери - це така принципово демократична їжа (довгі липкі столи, стільці з лінолеумом, як у якогось Тарантіно, й офіціантки, які говорять тобі "sweetie"): крім того, гамбургери є відмовою від пафосу, бо я, скажімо, не знаю нікого, хто з гідністю їв би гамбургер - крівця стікає по руках, змішана з майонезом. Ням! Більшість моїх друзів - патріоти Mr.Bartley's: плюс в тому, що він прямо навпроти основної бібліотеки й доволі смішний, скажімо, там не беруть кредитки ("Ми даємо вам справжню їжу - ви давайте нам справжні гроші"), гамбургери названо іменами політиків ("Barack Obama: one and done?", "Michelle Obama: hot & spicy"), а по стінах розвішено смішні плакати на навчальну тему (вимоги до іспитів на кандмінімум з різних спеціальностей, скажімо, з риторики - "Ваш кабінет штурмують 2500 розлючених студентів, заспокойте їх. Можете при цьому вживати будь-яку мертву мову, крім греки й латини"). Але при цьому Бартліз передбачувано трохи задорогий, що нівелює ефект гри в близькість до народу, а який тоді сенс жерти пересмажену котлєту в булці, ага? О"Саліван (патріотом якого є я), звісно, теж не геть простий - кілька років поспіль здобував звання постачальника найкращих гамбургерів у Бостоні - але розташований на межі з менш пафосною частиною міста, там можна почути справжній бостонський акцент (який я на слух ніфіга не відрізняю від ірландського), а гамбургери важать півфунта (не враховуючи картоплі, котрої ще більше): їси й розумієш, що від всіх тих жирів отримаєш інфаркт, але смак такий, що воно того інфаркту варте.
*

Я тут вже писала про презентацію "Празького цвинтаря" Еко і як тішилася. Нарешті, поздававши реферати, дочитала. Серед рецензентів уже стало загальником лаяти цей текст. На жаль, я долучуся до цього натовпу :( Сюжет, напевно, уже всі знають? На тлі панорами реальних постатей і реальних історичних подій розгортається авантюрна біографія (посилання на всяких Дюма завезли вагонами, самого Дюма в сюжет, втім, теж завезли) єдиного вигаданого персонажа в цілій цій історії - такого собі Сімоніні, чоловіка маленького, неприємного й злого, який за гасло має "ненавиджу, значить, існую": а ще він є автором тих самих "Протоколів сіонських мудреців". Себто Еко, котрий ніжно любить тему фальсифікованих знань (див. будь-який його попередній текст), нарешті взявся до фальсифікації, котра сильно позначилася у ХХ ст. (і з цим, на жаль, було втрачено легкість, котра, напевно, необхідна в тексті про легке поводження з фактажем). При цьому він хоче створити й загальну анатомію теорій змов: що змови - спосіб перекласти на інших відповідальність за свої поразки, що конспірологічний текст не мусить говорити нічого нового, в що б ти не вірила від початку, бо тоді й не повіриш: і, на жаль, "Празький цвинтар" також не говорить нічого нового. Всі ми віримо, що держава, скажімо, може організувати якусь диверсію, аби створити внутрішнього ворога й тим виправдати загвинчування гайок тощо: текст, котрий це повторює, не викличе внутрішнього спротиву, але й у пам"яті ледве чи лишиться. Також мені не зовсім вдалою видається форма: роман складається з переплетених щоденників двох персонажів, котрі сумніваються, чи не є вони, бува, двома гранями однієї особи з роздвоєнням особистості, і вставок оповідача, котрий ці щоденники читає й переказує якісь фрагменти. І ото щойно ти втягуєшся в оповідь (що для мене доволі складно, бо я мало знаю про деякі з тих історичних подій, тож мені подекуди незрозуміла колізія), як вона вривається - і далі лише конспективний переказ від оповідача. Це, безперечно, зменшує обсяг і так немаленького тексту, але.
*

Шукаючи геть інше, натрапила у журналі "Вітчизна" на листи Катерини Білокур, і це просто фантастика. Біографію її, напевно, більшість знає? Такий нереальний мрачняк: народилася в маленькому селі в 1900 р., батьки подумали (цитую її автобіографію): “Нащо ж Катрю оддавати в школу, як вона й сама учиться? Не буде рвать ні чобіт, ні свити, ходячи в школу, а буде вона вдома потрохи на веретені прясти і грамоти учитись”. Але вона вперлася: “Якщо ще такого не було на світі, то нехай ще й таке побуде, що темна, неосвічена селянка та й стала художником!” - їздила вступати до всяких провінційних художніх училищ, але туди не брали, бо потрібна була довідка про закінчення семирічки, малювала сама, просила фарби у всіх знайомих, і фрукти, щоб малювати з натури (скажімо, бідкалася, що хоче намалювати виноград, а де ж його взяти: врешті, малювала, коли комусь із сусідів діти передали винограду).
А при цьому в листах якийсь геть фантастичний стиль, з усіма цими рефренами й нестягненими формами прикметника, який поза фольклором я й не бачила: думаю, в побуті вона так не говорила, але, значить, ще у 50-ті рр. такий стиль був у живому вжитку й маркувався як вищий. Скажімо, так мріє про поїздку до Києва: “хто-то запряже коні в шори, коні воронії”; до адресатів звертається "матінко-голубонько"; про себе: “І що з неї візьмеш, і що за неї скажеш, як вона в полі вродилась, до полукіпка богу молилась, ніякої освіти не має, ніякої науки не знає”.
І якась кількість зворушливих народних забобонів: “Ой, я маю вам порадити ліки від болів серця. Це дуже чудове лікування цукром. Може, ви це чули? А якщо ви ще не лікувались цукром, то я вас дуже прошу: ви полікуйтеся ще цими ліками! Лікуватись цукром так утром, поки ще нічого не їли: перший день їсти одну ложку, а на другий день – дві – і так аж до десяти ложок. А як уже ви дойдете до того дня, що десять ложок цукру приймете, то і на другий день теж десять треба приняти, і тоді вже будете гнати наниз аж до однієї. А якщо за один сеанс не пособить, то приймете ще один – побачите, які будуть наслідки хороші!” Пояснюється цей спосіб лікування ось так: "Ну, скажем, як положити ягоду яку чи там що, то за декілька день зіпсується і нікуди непридатна, а як положити її в цукор, то і сотні років стоятиме та ще смачніша буде. А що має вже лікувальну силу, так це дійсно цукор”.
Загалом, якщо десь натрапите на її листи, дуже раджу почитати.

*
Записи з фейсбука, щоб не погубилися:
Навпроти мене сидить китаянка, також пише реферат, а паралельно підтримує відеодзвінок зі своїм хлопцем (у них різниця в часі 12 годин). Вони не говорять, обидва працюють, але вікно з відео відкрите (коли вона відходить, ми всі зазираємо через її монітор в Китай, як в акваріум), і інколи щось йому співає китайською.
*
Виявляється, в нас на кухні є таймер! Тільки він називається "пожежна сигналізація". Доїдала вугілля, яке колись могло стати рисом з крабами, вже на вулиці, бо евакуювали весь гуртожиток :(
*
Голодне черево антиінтелектуалізму. Вишу з мамою в скайпі:
[3:05:50] natalia_starchenko: Лейбніц дав поштовх до розвитку формальної логіки, в якій символ не відсилає до якоїсь ідеї, а займає її місце
[3:06:06] natalia_starchenko: Просвітництво - ідея енциклопедії - має бути критична і наукова, не відкидає помилкових понять, але вказує, що вони помилкові "єдиноріг"
[3:09:26] Iaroslava Strikha: а в яйцеву замазку для відбивних молоко додається? це я курячу грудь купила, завтра на вечерю ризикну
*
Різні професійні деформації незмінно розчулюють. Моя бабуся - біохімік: пробуючи лосося, задумливо каже: "Оооо, омега-3 поліненасичені жирні кислоти!" - тим тоном, яким нормальні люди кажуть "Оооо, смачний лосось". А сьогодні вона дала мені безцінну сесійну пораду: "відпочивай, щоб не страждала твоя когнітивна функція". І це все - абсолютно серйозно!
*
По читальній залі бібліотеки ходить дівчинка зі Student Mental Health Liaison, роздає всім цукерки й записки "Нехай великі думки не заважають вам цінувати маленькі радощі". ♥ ♥ ♥ Я так люблю цей університет, ви не уявляєте!
*
Я знала, що grade inflation (систематичне завищення оцінок) вважається великою проблемою всіх університетів Ivy League (крім Прінстона, де так в транскриптах і пишуть: це не студент поганий, а ми, на відміну від вас, акуратніше виставляємо оцінки) - але тут отримала чудову байку на підтвердження від кафедри лінгвістики. Один професор був славний тим, що всім ставив лише А. Тільки раз поставив В: коли студент здав есе з французької на курс із далекосхідних мов. (Студент зараз на третьому році аспірантури, тож постать не міфічна).
*
В бостонському аеропорту оркестр грав колядки і ханукальні пісеньки по черзі.
*
My idea of an ideal Christmas movie: either "In Bruges" or "Merry Christmas, Mr. Lawrence". My mom's idea of an ideal Christmas movie: "Love Actually". Working out a program that both of us can watch is, well, challenging.

Настала пора рефератів, я стала унилим гівном. Навколо теж унилі гівна. Моя китайська сусідка, проходячи повз мене годині о третій ночі, каже: о, ти завжди така радісна. А то вона просто повз мене проходить, коли в мене вже істерика від втоми, з неконтрольованим сміхом і радісним завзяттям море-по-коліно. Дехто з сусідів вже переніс на свою кафедру зубну щітку, одяг і три кіло картоплі. Я живу в бібліотеці, а сьогодні от здуру лягла спати - то потім три години солодко спала під калатання будильника і сусідів у двері, аби я нарешті той будильник відключила. Але дуже радісно! От зібрала трошки цікавих для мене посилань, щоб жж не стояв геть пусткою:
Безперервно слухаю записи Київського кобзарського цеху (з упізнаваних - там Тарас Компаніченко).
Чудова зимова Монтана від

kitya (а фотографія лабрадора взагалі прайслесс)
Глючна й казкова Одеса від

wild_tramp

peggotty виклала плакати початку століття з засобами, які дають змогу поправитися, аби стати привабливою (отака зміна пріорітетів).
Спогади про табори Сусанни Печуро + два інтерв'ю. Завжди здавалося, що жіночих мемуарів про той пласт досвіду замало. А тут ще якось так по-людськи колоритно. Чудова постать.
Інтерв'ю з далай-ламою, мудрий чоловік.

Ну й скопіюю з фейсбуку трохи звітів про моє рефератне життя-буття:
* Щоб нам було легше, тексти старослов'янською нам дають з перекладом. Семестр пішов на те, щоб викладач зрозумів, що ані латиною переклад, ані грекою нас не врятує. Тепер завдання максимально спрощене: переклад французькою. La fievre craint les sagesses des sages de la terre et les vigueurs des vigoureux, la virilite des virils et la feminite des femmes, la docilite des dociles, enfin la folie des fous.
* Сьогодні (не перший) день на собі тягала комп'ютер і дев'ять книжок, з яких дві - томиги по 1000+ сторінок у твердій палітурці (дві спонтанно подарував професор, ледь не заплакала від розчулення й перспективи їх також тягати). Коли брала в бібліотеці десяту, сіла на підлогу серед проходу й сказала собі, що нікуди я звідти не піду, сиділа так хвилин сорок, обнявши пакунки з мудрістю. В зв'язку з чим зламалася й нарешті орендувала собі тумбочку в Вайденері, щоб хоч частина лежала там. Тумбочка буде десь така (це - окупована мною загальна):

* (викладено о 2:41АМ) Ішачу. Люди з бібліотеки поволі розповзаються. Бібліотекар-афроамериканець читає грубий том "Race and affirmative action".
* Серед книжок, взятих з бібліотеки, знайшла брошурку 1920 р. "Людина і мистецтво", надруковану великими абетковими буквами, щоб до всіх дійшло. Примітка від видавця: "Наша емблема на палітурці засвідчує нашу віру, що цей текст - не на один сезон, а на довгі роки". Лишилося згадати, в якому я стані цю книжку брала - і чому мені, в якому б то стані не було, вона могла видатися потрібною.
* Another day of >4 hours of sleep: it's not like I need to be creative or at least marginally lucid for this grad school schtick, right? Time management? Never heard of such thing!

А в нас тут студенти вирішили, що, раз тепло, то чого б його не пожити в наметах на свіжому повітрі - і влаштували революцію: тепер є "Захопи Вол-стріт", а є й "Захопи Гарвард".
О 12 ранку близько 70 студентів (з 700, які слухають курс) вийшли посеред лекції з економіки такого Грегорі Манківа, котрий був головою Ради економічних консультантів за адміністрації Буша (відео). Кажуть, Гарвард і Манків особисто винні у економічній кризі, бо, якщо студентів вчать з таким консервативним ухилом, то вони ці помилки почнуть впроваджувати в життя, коли самі отримають роботу у Вашингтоні чи на Вол-стріт. Потім студенти почали розбивати намети на гарвардському дворі і стали там жити - так гучно, що чути до глибокої ночі навіть мені, хоча я живу метрів за 300 звідти. Над ранок першокурсники, котрі живуть таки вікнами на той газон (а ще - з більшою імовірністю, ніж, скажімо, аспіранти, належать до економічно привілейованих класів), почали кидати в них всякі предмети. Приїхала поліція, причому не університетська, а нормальна. Тепер, щоб захистити цих дачників в наметах, перекрита більшість воріт, а вхід лише за студентськими. (Для порівняння: в ПеннСтейті і Берклі подібні акції вже перейшли в побоїща, в нас поки все мирно.)
Тим часом дачники на другий день виплодили список вимог. Краще б не виплоджували: всі виглядають розумнішими, доки мовчать. Фактично, єдина розумна вимога, яка в них була - це підняття зарплат робітникам-іммігрантам: прибиральникам, кухарям, садівникам тощо (їхня зарплата - справді менша, ніж, скажімо, стипендія аспірантів). Але й ту вимогу вони оформили отак: "Нас обурює, що зарплата президента Гарварду й зарплата прибиральника-початківця співвідносяться як 180:1" (і якщо нікого не спинила думка, що це різні рівні освіти, різні кваліфікації і, врешті, різні рівні відповідальності, лишається тільки дійти висновку, що приймальна комісія Гарварду часто помиляється при оцінці інтелектуального потенціалу вступника). Ще кажуть, що університет має бути навчальним закладом для 99%, а не корпорацією для 1%, а я тільки думаю - чуваки, ми точно в одному Гарварді вчимося? Гарвард - найдемократичніший заклад з усієї Ліги Плюща, який може обійтися взагалі дешевше, ніж якийсь забитий community college: бакалаври, чия родина заробляє менше 65 тисяч за рік (середній прибуток на родину в США - 46326 доларів), нічого не платять, якусь кількість фін.допомоги отримує 70% бакалаврів (в середньому - 150 тисяч на студента), а аспірантам взагалі автоматично дають стипендію, незалежно від їхнього фінансового становища. І якби не було того 1% дітей економічних і політичних еліт, які платять гроші і потім робитимуть пожертви, якби не було інвестицій, етичності яких зараз вимагають - Гарвард був би хріновим університетом. Бо університет без грошей - це коли в тебе викладають інтелектуально застарілі викладачі, коли ти слухаєш курси з того, що пропонують, а не з того, чим займаєшся сам (натомість тут спеціаліст світового класу може читати лекцію для одного студента, я не жартую - бо університет має кошти), це коли вибір аналізованих в дипломі текстів зумовлено тим, що є заскановане в інтернеті, бо бібліотека тобі нічого не пропонує. Загалом, всі знайомі з нашого міжнародного кагалу стенули плечима. Ті, хто вчилися по Гарвардах і Єйлях, пішли клеїти "Ми -99%" на моулскіни.
"Випускники Гарварду були протягом останніх кількох років причетними до багатьох несправедливостей. Ми припинимо цю практику, ми використаємо нашу освіту для добрих цілей, а не особистого збагачення коштом мільйонів інших людей", - каже одна з організаторок "Захопи Гарвард". Мені інколи хочеться підійти до наметів і сказати: "ви дуже праві, дуже справедливі, дуже ліберальні. Ми вам всім дуже вдячні, ви довели, що ви - великі молодці. А тепер валіть нахуй звідси, а то мене стомило робити через закриті ворота гак щоразу, як треба пройти до бібліотеки".

(фото не мої)

***

А от що я вам забула розповісти про бібліотеку Хаутон: спитали директора, яку книгу просять найчастіше. Виявилося, що серед інших бакалаврських прикмет (не випустишся, якщо не попісяєш на статую Джона Гарварда, не займешся сексом у бібліотеці Вайденер і не пробіжишся бо газону голим) є й така, що треба ще побачити книгу, оправлену в людську шкіру. На її першій сторінці написано: "Ця палітурка - єдине, що лишилося від мого любого друга Джонаса Райта, котрого плем'я Вавума оббілувало живцем 4 серпня 1632 р. Король Бтеса віддав мені книжку - його найдорожчу власність - і клапоть шкіри достатнього розміру, щоб її оправити. Requiescat in pace" (ви уявляєте цього чоловіка, який, сам, ймовірно, на порозі смерті, і то бачивши, як страшно помирав його друг, просить шкіру на той кодекс іспанського права?). На обкладинці завзяті бібліотекарі поставили бібліотечний штамп. У травні, перед останніми екзаменами, маленькі бакалаврики приходять лякливими зграйками, тримаючись за руки, і пошепки просять їм винести і показати.

***

В бібліотеку Ламонт я часто приходжу якась не така. Якось прийшла напідпитку, і з чіткістю, яка тільки напідпитку й буває, зрозуміла, що мені треба в цьому житті. Я винесла з бібліотеки всі книжки Еко, які були в них на полицях. Мене ще й питали, чи мені точно треба всі, але я була невблаганна, і добре, що це було годині о 1 ночі, коли інші бібліотеки вже не працюють, а то я й звідти повиносила б (це було після лекції Грінблатта, я була дуже натхненна). Зараз потихеньку вертаю. А вчора була така стомлена, що виробила алгоритм: по 40 хвилин в читальній залі читала, потім ставила будильник і спала по 10 хвилин, причому десяти хвилин тих мені вистачало, щоб відпочити й бачити сни. Після третього такого заходу зрозуміла, що краще піти додому, а то на будильник люди почали озиратися. Моя єдина однокурсниця каже, що треба пити багато води: від кави настає зневоднення, і почуваєшся стомленим. Я п'ю багато рідин, але ці рідини до мене приходять саме у вигляді кави - то треба спробувати ще й її метод (між іншим, велика життєва трагедія: в старбаксі скінчився осінній сезон і почався зимовий, тож замість чудового гарбузового латте і солоного капучіно - нєвнятний еггногг :( і як працювати за таких умов?).
Тим часом, таки осінь:

Подекуди ще лежить клаптями дурний сніг, який надто поквапився, але взагалі дуже тепло. Про наближення зими нагадують лише білки, котрі саме з'ясовують територіальні стосунки: шалено при цьому риплять, як старі двері, ніколи не думала, що такі маленькі тушки можуть так гучно рипіти, скрекотіти і скреготати.
А я тим часом сходила на екскурсію в гарвардську бібліотеку рукописів, давніх книг і мап - Хаутон.

Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений

Дуже маленький, дуже інсайдерський, не дуже багатий за тутешніми мірками підрозділ Гарварду. Директор пишається тим, що вдалося купити папери Апдайка (іще одного випускника Гарварду): доки був живий, щоріздва привозив свої чернетки у подарунок в ящику від пива, а по його смерті знадобилося аж втручання самої президентки Гарварду Дрю Фауст (так, мене теж зворушує, що прізвище президента навчального закладу - Фауст), аби зібрати необхідні кошти. Натомість в Техас пішли чернетки Нормана Мейлера - там ширша кишеня. Фінансування цієї бібліотеки доволі кумедне: є 60-70 різних приватних фондів на поповнення колекцій, але всі вузькоцільові (від Озерної школи до іспанських книг 18 ст.), тому, коли з'являється черговий меценат, кураторам потрібно передбачити, що буде потрібне колекції за 30, 50 років (великим везінням є те, що свого часу здогадалися за безцінь купити радикальну літературу Чорних Пантер). І що ж буде потрібне у 2050 р.? - питає хтось. Директор, старший вже чоловік, впевнено відповідає: "комікси. Добре було б поговорити з тими, хто був присутній при формуванні жанру, провести виставку - такі виставки часто визначають подальший напрям бібліофільської й бібліографічної царини". Скажімо, саме бібліотека Хаутон першою влаштувала виставку давніх книжок з тогочасними маргіналіями - а потім це стало модним напрямом.
Крім того, бачила: шафу, в якій знайшли твори Емілі Дікінсон після її смерті; її приватну бібліотеку, Біблію, з якої вийняли засохлі квіти, й зберігають у окремому пакеті, щоб не псували сторінки (директор вважає, що на цьому портреті сестер Дікінсон Емілі - з книжкою, бо це та ж Біблія, ті ж квіти, зупинений час); рецепт пирога, списаний рукою Дікінсон; збірка Кітса з дарчим написом П.Б. Шеллі й нотатками Шеллі на полях (знак оклику, два знаки оклику, лаконічне "не дуже добре"); рукопис Кітса, де рядки йдуть справа наліво і згори вниз, економив папір; перша друкована Одіссея грекою - Флоренція, 1475 р. (тоді людей ще треба було переконувати, що друк може бути не менш вартісним, ніж рукопис, тому книжка багато оздоблена); прижиттєве видання Галілео Галілея.
А потім - виносять книжки, які хто попросив показати: хтось - Ньютона, хтось - Елізабет Бішоп (на знак протесту проти сваволі редактора в своїй першій збірці вона всі правки густо позакреслювала зеленим олівцем). А мені дають в руки перше видання "Семи стовпів мудрості" Т.Е. Лоуренса, їх всього 6 примірників. З помітками його рукою. У мене голос і так високий, а тут перейшла геть на писк радіоактивного кажана. "Oh crap, - тільки й спромоглася, - шо, правда можна взяти в руки?" "Звичайно, - каже директор, - це бібліотечна обкладинка, вона витримує пряме попадання ядерної бомби. Ви сядьте, якщо думаєте, що можете впасти. Інші тут більш по-бібліотекарськи ставляться до матеріалів, а я вважаю, що книжки треба читати, врешті, it's your heritage". І мене це якось розчулило ледь не до сліз, досі переповнює дика ніжність до цих книжок, цієї бібліотеки. Директор, здається, теж розчулився моїм ентузіазмом - також заражений гострим вірусним лоуренситом - і повів у свій кабінет. А там, от просто так у підвалі, висить дуже славний портрет Лоуренса пензля сера Вільяма Орпена:

Такий знак згори, що я - у правильному місці (якщо могли виникнути якісь сумніви). Там ще був портрет Т.С. Еліота пензля його сестри, але ж ви розумієте, хто такий той Т.С. у порівнянні з Т.Е.?

Попри загальний оптимізм, багато книжок вже не в тому стані, щоб їх видавати в руки. Переповнена "лікарня книжок" (так цей підрозділ і називається), на лікування всіх коштів не вистачає. Потроху оцифровують те, що найкрихкіше - директор бібліотеки каже, що потреби 95% відвідувачів вже можна задовольнити самими сканами, і з часом, вже скоро, ця бібліотека перетвориться на подобу давніх музеїв дивовиж. А на першому поверсі, власне, саме виставка каталогів з голандських музеїв дивовиж 17 ст. - любовно виконані гравюри акулячих зубів, людських зародків, дитячих скелетів і чудернацьких риб.

Вчора сходила на лекцію живого Стівена Грінблатта, котрого представив живий Гомі Бгабга. Уявляєте київське метро в годину пік? Уявіть, що під верхнім ярусом людей, які стоять, є ще, як в джунглях, нижній ярус, котрий сидить десь під ногами, і що весь цей натовп - студенти і професори Гарварду: десь так це виглядало, люди хіба що з карнизів не звисали. Втім, може й звисали, мені все одно не було видно нічого, крім навколишніх черевиків, бо мені пощастило сісти - очевидно, на підлозі, потилицею притулившись до чиєїсь дупи (а був же ще й натовп, який взагалі за дверима стояв! тож мені справді пощастило) - і воно було того абсолютно варте: Грінблатт заслужив свою репутацію рок-зірки від гуманітарних наук. Мій детальний конспект цього шарму, безперечно, не передасть, ну але й конспект - краще, ніж нічого, та?
Лекція називалася "Естетична толерантність" і була про те, як виживали за Ренесансу й раннього Нового Часу тексти, котрі не відповідали уявленням про дозволене. Християнство від початку було нетерпиме до ідеї терпимості: інший монотеїстичний монополіст того часу, юдаїзм, бодай не намагався навернути всіх, хто не встиг втекти, натомість вже перші християнські імператори почали цькувати невірних. Ще більш, ніж до іновірців, християнство було нетерпимим до догматичних незбігів і свободи вибору усередині своєї віри ("єресь" - від грецького "αίρεση", себто "вибір"; Св.Августин: "Яка гірша смерть для душі, ніж право на помилку?"), що разюче суперечить рабинській традиції полемік і відкритості на відсутність чи неможливість єдиного розвитку. Очевидно, такий доктринальний абсолютизм пояснюється турботою про душу - переступ не можна дозволити з тих же причин, з яких держава не дозволяє злочини ((с) Томас Мор). Щоб обгрунтувати боротьбу з інакодумцями, Св. Августин вдається до притчі, котра, здавалося б, агітує за прямо протилежне: "Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв був добре насіння на полі своїм. А коли люди спали, прийшов ворог його, і куколю між пшеницю насіяв, та й пішов. А як виросло збіжжя та кинуло колос, тоді показався і кукіль. І прийшли господареві раби, та й кажуть йому: Пане, чи ж не добре насіння ти сіяв на полі своїм? Звідки ж узявся кукіль? А він їм відказав: Чоловік супротивник накоїв оце. А раби відказали йому: Отож, чи не хочеш, щоб пішли ми і його повиполювали? Але він відказав: Ні, щоб, виполюючи той кукіль, ви не вирвали разом із ним і пшеницю. Залишіть, хай разом обоє ростуть аж до жнив; а в жнива накажу я женцям: Зберіть перше кукіль і його пов'яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї. " (Євангеліє від Матвія 13:24-30). Але Августин інтерпретує це так, що жнива вже настали, тож час в'язати і палити.
Навіть раціоналісти, котрі на позір утверджують сяку-таку свободу віросповідання (Локк: "Душа кожного - його справа, тож йому ту справу й лишімо"; в "Утопії" Мора кожен може вибрати собі релігію й агітувати за неї інших, аби тільки не вдавався до насильства), не толерують в рамках своїх програм того, хто взагалі не вірить в Бога, оскільки "для того, хто не вірить у безсмертя душі і дбає лише про тіло, закони не писані" (с) Мор. (Лише мені якось украй незатишно від того, що цей аргумент і досі повторюють, хоча заради отих от книжечок з хрестом на обкладинці перебили на мільйони більше людей, ніж заради атеїзму, не кажучи вже "просто" про тиск, та?)
І тут ми підходимо до проблеми, як ті століття зуміли перетривати - й то, очевидно, переважно саме по монастирських бібліотеках - книжки, котрі радикально порушували межі дозволеного, скажімо, епікурейці. Взяти, скажімо, "De Rerum Natura" Лукреція: світ складається лише з невидимих часток-атомів, а отже, не існує нематеріальних демонів, янголів, душ; світ - лише колообіг часточок; дивовижне для того часу припущення, що хвороби переносяться маленькими часточками в повітрі; немає божественного задуму - лише експерименти й помилки природи, покоління й покоління невдалих потвор, перш ніж вийшло щось життєздатне; світ створений не для людей, котрі з'явилися випадково й випадково зникнуть - і тому треба дбати, живучи, лише про те, щоб зменшити страждання; якщо боги й існують, то в окремій реальності, відділеній від нашої, і дбають лише про власне задоволення; "релігії жорстокі, бо всі зводяться до думки про те, щоб пожертвувати дитиною". Як ви думаєте, наскільки безпечно було займатися таким текстом, скажімо, в середньовіччі? А все ж - він зацілів, майже нікому невідомий. У 1417 р. його знаходить в монастирі Поджо Брачоліні, любитель книжок, котрий скористався вимушеною відпусткою (його начальник, папа Іван ХХІІІ, саме загримів до в'язниці), щоб пошукати нові манускрипти. Потім текст майже два століття ніхто й не чіпає: як бути терпимим до нестерпного? Врешті, за частину подібних ідейок Джордано Бруно потрапив на багаття.
Грінблатт розглянув 54 зацілілі примірники з того часу, помережані нотатками на маргінесах, підкресленнями, вказівними пальцями навпроти певних пасажів. Виглядає на те, що текст функціонував як окремі фрагменти, котрі можна було адаптувати коментарями, а не як цілісна картина (котру адаптувати до потреб доби не можна було ну ніяк): фрагменти про атомізм не чіпали, натомість використовували його як джерело знань про природу, давню культуру й граматику. Вчені читали його як історію про німий померлий світ змовклих пророків, зберігали його, як труп в анатомічному театрі, котрий можна розглядати з безпечного берега власного порятунку (і, серйозно, мені байдуже, наскільки Грінблатт осучаснює Лукреція - бодай у короткому лекційному викладі - доки він видає такі пронизливі фрази: крім того, що вчений, він ще й блискучий письменник). Багато примірників мають попередження штибу "не повторюйте такого вдома" :) - "нехай це безумний вірш, та все ж вірш, і до того збіса елегантний, а його ідеї заперечити нескладно й непотрібно - просто мовчіть" (не встигла записати, з кого цитата). Обмежена циркуляція (якби примірників було б більше, могла б бути реакція влади) рятувала текст, як і добра латина: переклади з'явилися лише в 17 ст. З перекладами - окремі курйози: скажімо, чудовий феміністичний анекдот: перший повний англійський переклад створила у 1650-ті рр. Люсі Хатчінсон. У передмові пояснювала, що зробила переклад для себе, щоб зрозуміти, про що ж то говорять чоловіки, і насміхалася над ними: переклавши лише пару рядків, "вже чіпляють на себе лаври поета". Ті ж, хто перекладали по кілька рядків, часто робили це передовсім для того, щоб включити до своєї творчості (Спенсер, в Шекспіра, здається, у Меркуціо): привласнення й перешивання чужої культури під свою мірку, проте водночас - пересадка органів (повертаючися до метафори мертвого тіла), жаскувате, бо з одного виду на інший, з мертвого старого світу - до нового, символом якого є побите розіп'яте тіло.
Епікур казав, що на поезію плює. Епікуреєць Лукрецій казав, що поезія - як мед на чаші, з якої так солодше буде пити мудрість, і його поезія - "compellingly, seductively beautiful": Грінблатт читає вголос довший шмат латиною, тихо, на видиху, і голос тремтить.
Ми йдемо пити імбирне пиво славістичним кагалом, й тоді виявляється, що ми всі, максимально далекі й від тієї території, й від тієї епохи, захотіли вивчити латину чи бодай в перекладі прочитати Лукреція. Це ж уявляєте, яка має бути велика любов до тексту, щоб зуміти нею заразити навіть настільки далеких людей?
А ще у нас випало трошки першого снігу, а в мене під вікном осипається акація, то все ліжко засипане жовтим листям, як монетами.

***

Випадкові фото запущених гуглом роботів - як кадри зі старого страшненького кіна.
Чудова іронічна реклама швидкої пошти.
"Mourir Auprès de Toi (To Die By Your Side)" Спайка Джонза - короткометражна анімація про любов між двома обкладинками книжок.
"Ліричний відступ" Тетяни Малярчук - пронизливо й депресивно. Цитата на пробу: "Перша книжка, яку я отримала у шкільній бібліотеці після "Букваря", називалася "Тобі, рідний краю, і честь, і любов". Це була патріотична лірика маловідомих галицьких поетів початку 20-го століття. Більшість віршів я досі знаю напам’ять.
З часом патріотичної лірики побільшало. Додалася також проза, історія, телебачення, родинна пам’ять. Україна, яку Володимир Сосюра велів любити як сонце, була в моєму дитячому уявленні чимось на кшталт запротореного до в’язниці бога. І цей бог зможе вийти на волю лише за умови, що ми, всі-всі, будемо дуже-дуже у нього вірити. Я вірила."

Нарешті добралася до справжнього Салема! Ніжно люблю цей бородатий анекдот: "Скаржиться один мужик іншому:
- Я звів десять мостів - а що, думаєш, мене називають будівником мостів? Я звів п'ятнадцять шкіл - а що, думаєш, мене називають будівником шкіл? Зате варто було хоч раз трахнути козу..."
Отак і з Салемом вийшло. Салем - скорочено від "Єрусалим": протестанти, які приїжджали в ці непевні ліси, хотіли собі урвати шматочок святої землі - Салем і Новий Ханаан є майже в кожному штаті, то що вже там казати про Нову Англію, котра й досі лишається доволі утопічною, тільки утопії періодично міняються. І їм тут добре велося, тим пуританам - торгували сушеною тріскою, привозили з Китаю спеції й чай у свої маленькі будинки під снігом, така строга розкіш (з суворо стиснутими губами); під час війни за незалежність навіть мали своїх піратів (каперів, строго кажучи). Були більші за Бостон, важливіші - в якийсь момент 20% федерального бюджету складали податки з Салему (стверджує місцева легенда). А тим часом вже наближався день, коли племінниця місцевого священника заб'ється в корчах, котрі пояснять чарами, й арештують жінок, які чимось не вписувалися в суспільство чи перейшли комусь дорогу: вдруге одружену вдову, котра нечасто ходила до церкви, рабиню, котра начебто розказувала сороміцькі історії, стару прохачку. Ну а далі розгорнеться справжня істерія полювання на відьм - з сотнями арештованих, двадцятьма повішеними.
Втім, у історії пам'ять коротка, особливо на тих, хто й, проживши довше, не лишив би великого сліду; натомість добра пам'ять у маскульту. Всі би вже й забули про тих мертвих двадцятьох, окрім, може, кількох істориків, коли б не серіал "Bewitched". Його героїні зараз на центральній вулиці Салема поставили пам'ятник: з відьмоіндустрії місто тепер живе, хоча частина місцевих обурюється, стверджуючи, що були тут і менш сумнівні заслуги.
Сюди стікаються неоязичники й професійні відьми - жити ризикованим життям і заробляти на туристах: всі газетки й безкоштовні путівники забиті пропозиціями прочитати майбутнє й покращити здоров'я. І в жовтні, під Геловін - туристи з дротяними крилами, з ніжно притиснутими до грудей відірваними латексними ногами, з поттерячими шарфиками, капелюхами, чудернацькими малюнками на обличчях, пентаклями на дешевих ланцюжках. Місто підхоплює: стільки Геловінської символіки в одному місці немає більше ніде, ну й специфічний гумор для комплекту: скажімо, в музеї вказівник - йти коридором наліво. Коридор направо не перегороджено, але якщо ти (себто, звичайно, я) відкриєш двері направо, то побачиш там закривавлену гумову голову. Дуже переконливо!
На жаль, приїхала доволі пізно, тож встигла побачити лише будинок відьом за адресою Ессекс Стріт 310 1/2 (я певна, що саме звідси бере витоки платформа 9 3/4), старий цвинтар, де, зокрема, похований той самий суддя з необачними рішеннями щодо відьом (а на могилках - черепи з перехрещеними кісточками: не лізь, уб'є :) ), купу всякої геловінської сувенірки й перший літературний діснейленд під назвою House of Seven Gables, з якого писалася локація однойменного роману Натаніеля Готорна (котрий тут довго митницею завідував). Цей самий дім зберігся з 1668 р. (на 20 років старший за полювання на відьом, - наголошує екскурсовод): тільки з розмірів і видно, що дім багатого купця, а зовні геть скромний. На початку ХХ ст. його купила жінка, котра створювала реабілітаційні центри для іммігрантів (вчила польських дівчаток англійської й шиття), добудувала кілька таємних переходів, котрі мали пояснити, як же один із героїв роману непомітно пересувався домом, і гроші з квитків пустила на доброчинність - туди досі йде частина грошей з квитків, між іншим. Потім, вже в середині століття, туди ж перетягли й дім, у якому Готорн народився (отак це виглядало) - тут у людей взагалі манія будинки тягати, в місцевий етнографічний музей он взагалі притарабанили цілу триповерхову китайську пагоду. Історії бракує, то викручуються, як можуть.

А, ще при заході сонця, доки брела до вокзалу, траплялися гарні будинки, а доки пливла сюди паромом, бачила здалеку останній маяк Нової Англії, не переведений на електроніку: там досі цілий рік живе жінка-наглядачка, і притику, біля якої відбулося бостонське чаювання.
Напевно, вернуся до Салема ще й наступної суботи: по-перше, не побачила їхнього чудового етнографічного музею, а по-друге, буде день піратів! А, зізнаймося собі і людям, навіть якщо ти вже доросла і своїм життям цілком задоволена, все одно лишається трохи дитячої ностальгії: піраткою слід було стати, а не філологом (/бухгалтером/менеджером середньої ланки/потрібне підставити). Ну, або ніндзею. Ніндзі - це теж добра кар'єра.
Бостон з води:

Салем - дивні механічні потвори, люки, Геловін-Геловін-Геловін:

Чудова реклама - бодай вони чесні:

Два смішні авто - спайдерменмобіль і "Вулиця Сезам":

***

Вчора святкували 375-ліття Гарварду. Аспірантську їдальню прикрасили гарбузиками й організували історичне меню: по комплекту страв на кожне зі століть. Я дуже тішилася: в мене не дуже добре з абстрактними поняттями, якщо щось не можна з'їсти, випити чи помацати, то цього й не існує - а тут дають щонайживішу демонстрацію історії. Маю сказати, що нічого кращого за 17 ст. для гарвардських їдалень не було: консоме (окремо наголошують, що саме консоме подавали 1му класу "Титаніку" в останній вечір), ягнятина з м'ятним холодцем, всякі корінці присушені (пастернак, турнепс, морква, буряк, цибулька). Ну й місцева автентика - кукурудзяний чаудер і кукурудзяний хліб. Далі вже всяка фігня, сподобалися лише сирні гріночки Welsh rarebit (у бідних валлійців не було rabbit, то викручувалися бодай фонетичною подібністю).
От вже на цьому етапі й слід було здогадатися, що це - не стільки день народження, скільки свято урожаю: радість цій землі, радість від того, що визріває в ній, радість від того, що ти на ній, доки не настали холоди. В Могилянці з її військовими маршами на конвокаціях завжди є цей безумно зворушливий пафос - ти проти світу, ти підтримуєш лад, ми вистояли, трясця. А в Гарварді, до якого доля була ласкавіша, надриву нема - "їж, пий, веселися" без заключної частини речення. Лише люди в капелюхах у вигляді гарвардських приміщень носять крижаних левів і крижані букви Н, місцеві фермери демонструють, як витискати сидр, і тут же й наливають, стоять шоколадні фонтанчики, куди можна занурити полуницю, а потім ми (дуже етимологічно правильно) замішували землю, бо, якщо вас колись цікавило, на що перетворюється газон, коли по ньому під дощем стіною бігають кілька тисяч нинішніх студентів Гарварду, колишніх студентів Гарварду, професорів Гарварду, а також їхніх рідних і близьких - то, не сумнівайтеся, саме на потік багна. Ставало дедалі глибше. В якийсь момент я зрозуміла, що лишу там черевики, то роззулася й далі ходила босоніж - не думала, що продовжу босоногий сезон теплого жовтня по інший бік океану.
Незважаючи на катаклізму, Йо Йо Ма (сам випускник Гарварду 76 р.) проспівав "гепі бьоздей ту Гарвард", і всім роздали пиріг в гербовий колір унверу (red velvet cake). Цю фіговину у вигляді великої буви Н габаритів 4х6 метрів (розраховану на 4 тисячі гостей) також, між іншим, пекла місцева випускниця - Джоанна Чан, котра, втім, вивчала економіку, і лише випустившись, зрозуміла, що справжнє її покликання - виготовляти солодощі.
Я - боса, по коліна в багні, на яке перетворився старий гарвардський газон, пальці в шоколаді і землі, в зубах - студак, в руках - брудні кросівки й кусень пирога, в серці - любов до світу, абсолютно промокла, абсолютно щаслива - аж тут лунає своєчасно-пафосне It's My Life.
Вранці вийшла на наш бідний старий газон: суцільне болото, в якому подекуди валяються шматки того багряного пирога.

(на останньому фото, власне, я, коли ми нарешті добралися назад до гуртожитку - з пирогом, добутим, долаючи стихію)

***

Сходила на виступ Жижека, як усі - радше як на перформанс, ніж як на лекцію, бо на що ж ще чекати від enfant terrible від філософії (професорка, яка його представляє: "Жижека часто представляють як людину, котра мислить за принципом "Всі вважають Х, але...". Жижек: "Але..."). Чувак у светрику засмальцьованому, зі страшним акцентом і поростю на обличчі моделі "мужик з російської провінції, 1 шт." (дарма що зі Словенії); поводиться як повний укурок - увесь час чухається, не може втримати думку, відволікається весь час на якісь анекдоти, демонструє Лаканівську теорію, що лише те, що збігається з нашими уявленнями, ми сприймаємо як реальність, розмахуючи рукою за сантиметр від лиця професорки, котра його сюди запросила, й вєщаючи "а от якби я виколупав вам око, якусь хвилину ніхто би в це не вірив". Страшно перебирає час, спочатку професорка відбирає в нього годинник, щоб він не переймався, а потім, коли бачить, що він притискає до грудей манускрипт розміром з "Войну і мір", і явно збирається озвучити ВСЕ, хоча час перебрано вже на годину, намагається його якось стримати - але стриму на нього нема, він вже сміється над спробами його спинити, примовляючи "але ж ще навіть не дев'ята... а лише без десяти 10", говорить вже невідь про що, паралельно обпльовує "Король говорить" ("на початку Георг - нормальний чувак, котрий заїкається, бо не може сприймати всерйоз всю цю муру про "король божою ласкою", а потім австралієць вчить його бути достатньо дурним, щоб сприймати це всерйоз") і, заслуженіше, "Чорного лебедя" (бо це - "фантазаія про те, що жінка не може поєднувати функціонування в публічному просторі і приватному, результатом може бути лише смерть"). Коротше, мав він говорити щось там про сексуальну відмінність у Лакана, до цього дійшов лише на останніх секундах. Я навіть підозрюю, що ті анекдоти, які він розказував, мали до цього композиційно підвести - але на слух це не ловиться, лише заплутує. Щось там про те, що для Лакана суб'єктом-за-замовчуванням є не чоловік, як зазвичай у обігові, а жінка, тому що "не чоловік"="жінка", але "не жінка/не не чоловік"=/="чоловік", тут я вже втрачаю нитку логіки, а половина аудиторії вийшла ще до того. Я виходжу, коли в нього виривають мікрофон, щоб дати хоч комусь задати хоч якісь запитання, а він кричить "Йобта, а я можу голосно говорити!".

***

На старослов'янській (де аналізуємо граматику) вперше в житті вдумливо читаю Біблію. І, думаю, для перших слухачів - тих, у кого спойлери ще не висіли по стінах - це досить гостросюжетне чтиво, з забавним вибудовуванням саспенсу. Ото, скажімо, радяться фарисеї, й Кайяфа, первосвященник того літа, каже, що треба Ісуса вбити, бо хай краще один загине, аніж цілий народ (там якась непонятна мутка про те, що, якщо люди повірять в Ісуса, то їх завоюють римляни). І оповідач додає: "й того Кайяфа не сказав, але він перший передбачив, що Ісус помре за людей". І перші слухачі такі, напевно: "Ніііі, це ж головний герой!!!" А оповідач такий: "Буахахаха!!!"

***

Чудова

eprst2000 якось писала, що треба жити, як кіт: лежиш розслаблений і вже не знаєш, куди себе й поцілувати. І от я дійшла до цього стану: можу себе картати за щось окреме, але в цілому - геть не знаю, куди себе й поцілувати! Це навіть від зовнішніх обставин не залежить: не лажаю - не знаю, куди себе й поцілувати, лажаю - не знаю, куди себе й поцілувати, взагалі нічо не роблю - все одно не знаю! Чого й усім бажаю.

Ще недавно в нас була геть прекрасна осінь:

А потім стало якось мокро й невдало. Ловлю себе на атавізмі магічного мислення: дубар такий, що сиджу в кімнаті в чунях, куртці й пледі, але вікно не закриваю, бо доки вікно відкрите, в мене літо: не здаюся в боротьбі з кліматом. Щоб добратися до лекцій, треба або чоботи гумові, або байдарка (зате, коли дощ, тут морем пахне так, наче воно треться об стіни, як кіт), ну й я втекла минулих вихідних на запрошення чудової Юлі Мінець до Вашингтона грітися - й дивитися на панд. Це якесь таке сюрреалістичне переживання вийшло, що я не знаю, як його гаразд і описати.
Я вилітала рано й боялася проспати будильник - це постійний страх, я через нього не можу заснути (що зменшує шанси вчасно прокинутися, очевидно), й перед відльотом до Вашингтона я спала години, може, три. Ну нічо, залпом випила 600 мл кави - й побігла на літак. В аеропортах, котрі не належать до жодного постійного простору, розумієш, в наскільки дивному місці живеш: варто вийти за межі дуже ліберального Кембриджа - як починаються заклики до американської армії й шалено сексистські плакати про доброчинність ("Наша фундація вилікувала маленького Джеймса від раку. Він хоче стати пожежником - й тепер він виросте і також стане героєм" з не/симетричним "Наша фундація вилікувала маленьку Синді від раку. Вона хоче стати поваром - й тепер він виросте і її майбутнє солодке", блін).
При скануванні речей зрозуміла, яка я заучка: геть не взяла ніяких умивалок - зате взяла дві книжки (на три години польоту в сумі, ага).
+100 мл кави в літаку. Вашингтонське метро - монолітні бетонні плити, напівтемрява, в якій блискає червона підсвітка - наводить на сумні постапокаліптичні думки.
+300 мл кави - і я добрідаю до Національної художньої галереї, мені невиспано-смішно, я фотографую маленького пластмасового ктулху (котрого мені свого часу подарувала чудова

kiatlen) на сучасних скульптурах при вході, бо ті мені видаються його далекими родичами (у них також щупальця).
Музей плутаний, як недодивлені сни, блукаю залами без карти, від європейської скульптури ХХ ст. перехід одразу до китайської кераміки 15 ст, звідти - до фотографій; в якийсь момент починає здаватися, що звідти ніколи й не виблукаю. Тішуся всюдисущам соборам Моне за різної погоди й балеринкам Дега, котрі є в кожному шанованому музеї: такий художній еквівалент макдональдзу, де б ти не був, смак той самий. Балеринок у Вашингтоні цілий виводок, аж чотири. Ну й далі я вже не в тому стані, щоб щось тверезо запам'ятовувати, тому колажем: мухи на квітах з натюрмортів голандців, ледь помітні сліди тліну на краєчках пелюсток - гіперреалізм до того, як вигадали це слово; гравюри Джона Армза - жаска надлишковість деталей, якої не буде на фотографіях, де задній план все ж милосердно змажеться перспективою: видно кожну надщерблену цеглинку на найдальших будинках; яблука-яблука-яблука імпресіоністів і фовістів: багато, певно, було спокус на зламі століть; ескізи тих, хто потім стануть радше трейдмарками, ніж художниками, всяких Рембрандтів і Ван Гогів: пейзажики на кілька рисок олівцем, у яких не розпізнати майбутньої геніальності і слави, чим і розчулюють; в Падуї на початку 16 ст. жив скульптор, закоханий в жаб: десяток дуже реалістичних фігурок - жабки навшпиньки, жабки поважні, жабки, що наготувались стрибнути - а ім'я скульптора невідоме.
В музеї ще є кілька оранжерей з вгодованими янголятами на фонтанах, в одному з них я топлю записник з конспектами до одного курсу, хирлявими плодами нічного гибіння в бібліотеці (спасибі бібліотеці Ламонт за цілодобову гостинність): з іншого боку, могла б втопити й камеру, й голову, тож все на краще.

+ 200 мл кави - й ми вибрідаємо на садок метеликів: на маленькій площі купками розсаджено рослини, котрі мають привабити метеликів з різних екосистем (ліс, болото, ще якась біда). Зустрічаємо навіть одного метелика, котрий, напевно, як і я, долає клімат силою духу.

Потім - на садок скульптур, де металеві порожні пальта, металеві триметрові зайці в кущах та інші трюки з перспективою, дуже смішно й радісно.
Пізніше, коли в моєму кофеїні вже неможливо виявити, власне кажучи, кров, ми добираємося до Dumbarton Oaks, безумно зворушливого структурного підрозділу Гарварду, де вивчають візантиністику, садівництво й доколумбову Америку. Крім чарівного поєднання предметів, там чудові, власне, сади й стилізовані під середньовіччя приміщення, як то було заведено на початку ХХ ст., коли жити стало достатньо добре, щоб ностальгувати за автентикою. Це геть дах зриває: дубова обшивка, гобелени й каміни як ностальгія старої культури за примарною молодістю - а до них прибудовані скляні галереї з вікнами від підлоги до стелі, в яких виставки крихких тисячолітніх візантійських тканин (минущий одяг, який перетривав своїх власників) і доколумбових жахастиків - дуже спокійні, дуже живі глиняні обличчя, які зображають безжурних воїнів, що носять на лиці шкіру вбитого ворога, й неситі боги. А надворі спадає темрява.
Наступного дня ми пішли до зоопарку по панд. Спойлер (котрий не є несподіванкою ні для кого, хто зі мною хоч раз подорожував - бо це повторювана тема мого життя): панд я так і не побачила. У панд, на відміну від мене, є мізки, вони в дощ і холод зі своєї нори в вольєр не вилазять. Зате я бачила, як пісяє слон, як граються левики, як гепард сумовито дивиться на зебр у сусідній клітці, свою улюблену тваринку elephant shrew бачила, а ще - побродила кавалком джунглів (у них цілий павільйон залісений, по якому лазять великі птахи, риби й лінивці).
Трошки всякої худібки зоопарківської:

Просто будиночки гарні:

Якщо стомлюсь від славістики, їй-бо, напишу дисертацію про топос стресу в саморепрезентації магістерок та аспірантур Гарварду. Все, все розгортається довкола стресу і спроб його уникнути! Скажімо, наші медики в ролі антистресу завели в бібліотеці спеціально дресированого терапевтичного песика (на фото), котрий тебе облизує, якщо починаєш плакати. Песика занесли до бібліотечного каталогу, його можна взяти на півгодини за студентським, але не можна виносити з читальної зали. З задоволенням би з'їздила і його пожмакала - щоправда, Longwood Medical Area від нормального кампусу аж миль за п'ять (майбутніх Франкенштейнів ізолювали від людей, хай на населенні MIT тренуються, абощо), тож я борюся зі стресом старими методами. Щоб утвердити зв'язок з природою у пост-індустріальному суспільстві й подарувати споживачам ілюзію автентики, всі магазини й заклади громадського харчування заморочуються сезонними пропозиціями. Зараз сезон гарбузів, навіть у мене на вікні стоїть п'ять гарбузиків, навіть дірки від бублика вже випускають зі смаком гарбуза, тож у Старбаксі також з'явилася гарбузова кава. Я не думаю, що гарбузи причетні до цього божественного напою (бо взагалі я їх не дуже люблю), хто зна, що вони туди насправді додають - але (а) це геніально; (б) це наркотик. Це робить моє життя фінансово нестабільним, але дуже, дуже щасливим.
А ще я нещодавно бачила біля гуртожитку живого єнота, горбатого і з пухнастим хвостом. І, здається, аж трьох диких бурундуків! Це все дуже знімає стрес.

*

Щоб показати юним славістам, що буває, якщо забагато вчитися, нам виписали на гостьову лекцію про радянське пропагандистське кіно професора з Єйля (конкуренція Єйль-Гарвард - це така окрема тема: скажімо, Буш, як відомо, закінчував бакалаврат в Єйлі, а магістерку - в нас, то по всьому кампусу шастають люди в футболках з його портретом і підписом "Blame Yale"). Професор підскакував від кожного різкого звуку й переходив від шепоту до крику незалежно від того, про що розказував у кожен окремо взятий момент; періодично спинявся й задумливо казав: "це жахливе в мене формулювання, просто жахливе" - вперше проговорював те, що увійде до його книжки.
Він аналізує, як документальне кіно після революції докладалося до створення своїх ідеальних реципієнтів - зокрема, розглядає звіти голів агітпоїздів, котрі після кожного кінопоказу мусили фіксувати склад аудиторії, реакції на фільми, тощо. Бідкається, що цей матеріал (страшенно, напевно, нудна бюрократія) лежить нерозібраний, нікому те не треба - закликає всіх студентів в залі кидатися на це, як на цілину (а в самого в очах геть нездоровий блиск). Розказує: щоб мобілізовувати революційний потенціал, у фільмах підкреслювали роль глядача як суб'єкта пізнання й фетишизували при цьому здатність камери відкривати приховане. Скажімо, як виявилося, був такий популярний мотив відкриття мощ святих, про які священики казали, що ті зберігалися століттями, не зітлівши: при камерах відкривали саркофаги, розгортали тканину з мертвою міллю, показували, що там вже геть паршивенькі кістки, ніякого чуда. А після фільмів продавали листівочки з фото тих гнилих кісточок. Себто релігійне одкровення без жодних змін підміняється технічним. Скажімо, отут є приклад жанру: youtube. Взагалі, я з великими підозрами ставлюся до інституційної релігії, але на мене це справило зворотній ефект: якось так зворушливо, як обережно священик складає ту тканину, й кісточки ті бідні, й цей сумний натовп. Все-таки, якщо чуда нема, а є лише старі кісточки, то якось наче за них більш відповідальний - врешті, що в тебе є, крім твоїх міфів? - а якщо чудо є, то вони за тебе відповідальні.
- У мене ще є час? - спитав під кінець професор. - В Єйлі я дізнаюся, що час скінчився, коли в мене починають летіти пляшки.
- Так, ми тут значно більш цивілізовані, - гречно сказав цивілізований гарвардець - завідуючий аспірантурою нашої кафедри.
(Дивлюся тут багато німого кіна 20-х. Лише на другому сеансі зрозуміла, що музику, яка звучить, прямо під час фільму імпровізує на фортеп'яні один із професорів.)

*

Ну й просто кілька посилань, які мене тішать:
В Единбурзі невідомий лишає в бібліотеках паперові скульптури: я завжди знала, що це - найкраще місто на світі!

Чергова колонка "Например" чудової Лінор Горалік - цитата на пробу під катом.
( ...Например, с писателем Л. случился очередной умеренной яркости нервный срыв )
І її ж замальовка про Ізраїль та експатів: хоча там вся колонка не менш феєрична, щиро раджу.

*

У нас зараз змагання між різними поверхами - хто більше займається фізкультурою - тож усі вносять свої результати до таблиці на дошці. Індус щоранку каліграфічним почерком зеленим чорнилом вписує "медитація - 1,5 години".

Піймала дзен. Допізна засиділася, читаючи на семінар - в загальному холі, щоб не заснути. Там же сиділи й інші бідахи, по дванадцятій почали відвалюватися по одному. Нарешті лишилося тільки двоє стійких олов'яних солдатиків; десь о другій чілієць (магістерка, архітектура) підняв від лептопа почервонілі очі й сказав:
- Здаюся, я так більше не можу.
Ну, кажу, солодких снів, сон треба, щоб нормально функціонувати.
- Але мені треба час, щоб функціонувати, я не можу спати.
З байдужістю до всього живого, яка трапляється, коли всі йдуть спати, а самій ще читати овердофіга, повідомила йому, що заводити власний маленький нервовий зрив в районі екзаменів - норма, а от до того - моветон, тож хай, будь ласка, цього не робить.
А сьогодні слухала аудіокнигу Муракамі про марафонський біг (вертаюся до нормального життя - знову можу слухати аудіокнижки: раніше була така перевантажена інформацією, що слухати сил не було). На початку він питає у різних марафонців, про що вони думають, коли біжать, і один сказав, що повторює "Біль неминучий, а от страждання - твій власний вибір". І я така: о, бінго. Стрес і нервовий зрив тут функціонують як маркери праці (і, у кінцевому висліді, успіху): але таким маркером, напевно, може бути й задоволення від роботи. Втома неминуча, а от страждати чи ні з цього приводу - мій вибір. (Принаймні, мені вдається так думати на недепресивній фазі).

Взагалі, вже місяць не полишає відчуття близького чуда й вдячності за цей дивний світ, за білок, які порпаються на газонах, за те, що можу пити з людьми з чотирьох континентів одночасно, за те, що професори після семінару пишуть мейли, дякуючи за вдалий виступ. Мені так страшно, що від втоми ця вдячність і зачудування можуть зникнути, чи що я можу почати сприймати це як належне: хай ця вдячність лишається.

Вчора сиділа на яскравому стільчику на старому подвір"ї Гарварду, пила каву зі Старбаксу, читала книжку (між іншим, провтикала за цим заняттям землетрус) і думала - "you don't get any more posh". Тим часом початково, три століття тому старе подвір"я було призначене для випасу худоби професорів. За контрактом, професорам досі виділяють окрайчик землі для худібки, але цим правом вже ніхто не користується. Щоправда, в 60-ті, коли звільнили одного професора теології, він, as a final fuck you gesture, пригнав на старе подвір"я свою корову.
Фото, очевидно, без корови, зате зі стільчиками:

Изображение - savepic.ru — сервис хранения изображений

Між іншим, мені дуже пощастило: не лише зі вступом, а й з часом народження, бо жінки почали отримувати повні гарвадські дипломи лише в 1999 р. (ні, це не помилка: справді за рік до другого тисячоліття). До того вони вчилися в коледжі Редкліф - гарвардському додатку для жінок, у котрому ввечері викладали гарвардські професори. Жінок почали пускати в гарвардські авдиторії лише з початком Другої світової, коли більшість хлопців пішли на війну; з часом їм почали видавати об"єднані дипломи Редкліф-Гарвард. Але повноцінні - ото лише в 1999 р. При тому, наскільки далі пішли американські феміністичні рухи, аніж українські, такі відмінності шокують (до порівняння: в Україні вже моя прабабуся була доктором наук).
Зате з інтеграцією етнічних меншин завжди було ок: ще в 17 ст., коли Гарвард був маленьким теологічним університетиком, що ледве спинався на ноги, туди запихнули чотирьох індіанців, щоб виховати з них добрих християн. Таким чином, Гарвард дуже пишається тим, що перший представник етнічних меншин випустився звідти ще у 1665 р. (А решта чотири втекли - тоді дипломи Гарварду ще не цінувалися так високо).
*
Крім Другої світової, котра посприяла інтеграції жіноцтва, Гарвард багато чим завдячує іще одній катастрофі: Титаніку. Скажімо, пам"ятаєте у фільмі літню пару, котра лишається у своїй каюті й гине? Це - цілком історичне подружжя Стросс: їхні сини потім зафундували один з гуртожитків (котрий, між іншим, останнім став допускати жінок).

А бібліотеку Вайденера зафундувала на честь сина мати хлопця, котрий втонув на Титаніку: уже був сів до шлюпки, аж згадав, що забув у каюті свої книжки - і тоді його бачили востаннє. Для її гранту було дві умови: що в бібліотеці перед його портретом щодня ставитимуть свіжі квіти (виконують досі), і що всіх студентів Гарварду вчитимуть плавати (вимогу скасували в 1990 р. після прийняття Americans with Disabilities Act).

*
Під час війни за незалежність Джордж Вашингтон розквартирував у нинішньому найстаршому приміщенні Гарварду (де зараз на першому поверсі офіс директорки Дрю Фауст, а вище - гуртожиток бакалаврів) солдатів, і познімав металеві дверні ручки, щоб переплавити на зброю. Після закінчення війни Гарвард подав у суд на свіжонезалежний уряд за крадені дверні ручки - і виграв. Це був перший у США позов проти уряду.

Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

*
Раніше Гарвард накладав обмеження на навколишні контори щодо того, в якому архітектурному стилі їм слід зводити свої приміщення. Перепало навіть пожежниками. Ті тяжко зітхнули, по закамарках помели, зібрали собі гроші на архітектора й звели офіс в гарвардському стилі. ...а вже за 20 років Гарвард прямо перед ними збудував Центр Науки, стилізований під полароїд - настільки, що навіть конструктором записано його винахідника (до будівлі, очевидно, непричетного). Пожежники скрипнули зубами й запам"ятали. Тож, коли загорівся Анненберг Холл, котрий через дорогу від цієї пожежної частини, вони дууууже повііііільно добираааалися до нього 2 години.
На першому фото - Центр Науки, на другому - Анненберг Холл (будівля в правому кутку - пожежна частина, щоб оцінити відстань):

Трохи місцевого колориту на річці Чарлі:

*
Фауна і флора:

Бурундук мімікрує прямо під ногами!

Причмелена велетенська міль теж мімікрує (фото без руки і фото з рукою для порівняння розмірів):

...і це ви ще не бачили їхніх тарганів!
*
Нам кажуть: "Обходьте десятою дорогою статую Джона Гарварда, на неї туристи злітаються". Туристи люблять потриматися для фото за його черевика - вважається, що це гарантує вступ до Гарварду і/чи успішну кар"єру. А гарвардські бакалаври вважають необхідним для випуску ритуалом побігати по подвір"ю голим, зайнятися сексом в бібліотеці Вайденер і попісяти на цю саму статую Джона Гарварда, за яку тримаються туристи. Це робить ситуацію доволі драматичною.

(доки я пишу, навколо гуртожитку бігає хтось і горланить "God my Lord")

Змінила назву жж: nonresident alien - мій юридичний і, ймовірно, екзистенційний статус на час писання дисертації.
*
На консультації для свіжоприбулих декан зі справ студентів дуже впевнено сказав: "Ми віримо, що студенти мають існувати й поза лабораторіями та бібліотеками. Ми віримо, що добре соціально адаптований [well-adjusted] студент - продуктивний студент", тож поки що нас соціально адаптують, влаштовуючи всякі екскурсії (від обходу Гарварду до pub crawl) - так мине цей тиждень, перш ніж всі поринуть в глибини стресу. На неминучості стресу наголошують всі. Розказують, куди звертатися за допомогою (найзворушливіше - список пасторів двох десятків конфесій, приписаних до Гарварду). Я сподіваюся, що чаша ця мене омине - врешті, на фейсбуку вже цитувала абсурдне з тієї ж консультації:
Консультант: Ви всі були найкращими в класі, тож не впадайте в стрес, якщо тут буде більша конкуренція, звертайтеся по психологічну допомогу...
Я, подумки: Ахаха, привіт, кумедна проблема, з якою я ніколи не зіткнуся :)
Ну але там побачимо. Щоправда, їхні ознаки стресу я вважаю нормальними елементами студентського життя ("Вам складно сконцентруватися на роботі й ви не уявляєте, як все встигнете? Ви відкладаєте початок роботи? Не маєте певності в якості роботи?" - й особистий бест "Тривожне відчуття, що щось пішло не так [A disquieting sense that something is very wrong]" - лузери, я так живу приблизно стільки, скільки себе пам"ятаю. Стрес виглядає не так. Стресу я боюся, непевності в якості своєї роботи - ні, бо в ній я ніколи не певна).
*
Гарвард - це як Гогвортс, але ще краще. Подібність посилює те, що в музеї природничих наук була якась гра про Гаррі Поттера, під ай-аєм досі висить підпис "Доббі", а під опудалом оленятка - "Патронус Снейпа":

А от в колекції метеликів, до якої доклався В.Набоков (на роздратування В.Набоковї, котра резонно вважала, що краще б він в той час писав Пніна), меморіальної таблички немає - а я чекала :( Врешті, музеї природознавства - це завжди музеї не природи, а історії думки, що засвідчують її витоки, як мітки від прищів - історію дорослішання: всі ці страшилки в банках і сотні пришпилених пташок, які документують еволюцію наших знань.

Завжди - та зворушлива віра, що, якщо випатрати іще когось, якщо навчитися відтворювати природу як живу, іще життєподібніше, й іще - то її можна схопити за бороду (там неймовірна виставка скляних квітів Леопольда й Рудольфа Бляшок): хоча це, звісно, лише поверхня. І є якась іронія в розміщенні найновіших досягнень науки в одному ряді з опудалками Дарвіна, чи сучасної етнографії - зі смертоносною етнографією іспанців в Латинській Америці: вказує на відносність досягнень :)
Безумно розчулив короткий і лютий масачусетський дощ за вікном тихої кімнати з запилюченими скелетами динозаврів. І картинка: дитина спить собі на лавочці, а її мама захоплено дивиться (розрахований на дітей) фільм про еволюцію.
А в крамничці сувенірів є блокнот з переробленого слонячого гівна і льодяники, в яких комахи, як в бурштині:

А це просто смішне лінгвістичне: тяжко, мабуть, бути дослідником майянської лінгвістики:

*
В гуртожитку мені дуже подобається, прямо на диво!
Тема нашого поверху - супергерої, тож двері оформлено так (голова поверху обіцяє замінити, якщо комусь його супергерой не подобається):

Моя кімнаточка:

Страхітлива ванна (одна на два поверхи):

Кухонька (є ще тостер, мікрохвильовка і плита, які на фото не видно). На свою їжу треба клеїти наліпки з іменем, а то вирішать, що це - терористична сибірська виразка, й викинуть.

Загальна вітальня поверху (з неї є вікно в кухню, тож можна стежити за своєю їжею просто з дивану):

Лавочки з квітучою дикою шипшиною перед входом:

*
Про культурне розмаїття: на моєму поверсі - 30 людей з 16 країн. Вночі в сусідній кімнаті хтось тихо співає китайською (а в іншу стіну мені хтось стукає, здається, морзянкою, але я її не знаю, тож той сусід так і не знайде відгуку: тепер мені його жаль, хоча спочатку лякалася). Я в безмежному естетичному захваті від розмаїття навколо.
Сусідня тема - політкоректність. При онлайн-реєстрації в Гарварді про стать не питають, лише таке формулювання: "Please use the space below if you prefer to describe your gender". По-мойму, вони безмежно прекрасні у своєму визнанні свободи вибору ідентичності.
*
Поки що зворушує законодавство: скажімо, заборонено продавати алкогольні напої тим, хто може сп"яніти (бат хау? бат вай?). Також, обов"язково нагадують при університетській реєстрації, заборонено hazing: способи ініціації до студентських товариств, котрі ставлять під загрозу фізичне чи психічне здоров"я (перелік включає побиття батогом чи ціпком, таврування тощо) - з чого робимо висновок, що практика була (є?) дуже поширена, і в місцевих competitive overachievers багате життя, сповнене садо-мазо. (Мені поки що нічого такого не пропонували).