pocketfull_of (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
pocketfull_of) wrote2014-11-30 02:22 pm
pocketfull_of) wrote2014-11-30 02:22 pm
Entry tags:
(no subject)
Camp X-Ray (2014)
Режисер: Peter Sattler
Актори: Kristen Stewart, Peyman Moaadi, Lane Garrison
Трейлер
"Camp X-Ray" - маленьке, але геть непогане фестивальне кіно, яке в широкий прокат, здається, не потрапило взагалі (принаймні, до ліберального Бостона - здавалося б, гнізда цільової авдиторії - його точно не довезли). Позиціонується, бодай з трейлеру, як любовна історія; насправді - фільма про Стенфордський експеримент. Основу Стенфордського експерименту знають усі: якщо нормальних середньостатистичних людей з вулиці, без психологічних відхилень і чогось такого - коротше кажучи, нас із вами - запросити взяти участь у рольовій грі-імітації в'язниці, то вже за лічені дні "тюремники" починають поводитися як тюремники й робити речі, яких у нормальному житті не робили б. Так от: справжні тюремники теж починають з нормального життя - нагадують автори фільму.
Сюжет такий: маленька ідеалістка, яку грає Кірстен Стюарт, вербується в армію, щоб зробити щось важливе. Замість цього її посилають охороняти військову в'язницю Ґвантанамо. Ґвантанамо (і низка неофіційних black sites, де все іще веселіше) - давня пляма на репутації США у правозахисних колах: регулярні повідомлення про тортури, довгі позасудові затримання, непевний юридичний статус затриманих, які відтак не можуть претендувати на захист. "Їх треба називати затриманими, всі повторили, за-три-ма-ни-ми", - кричить сержант новобранцям на початку фільму. "А чому не можна називати їх полоненими?" - перепитує новобранець. "Тю, канєшно, бо на полонених поширюється Женевська конвенція, а на затриманих - ні", - уточнює головна героїня.
І тут вона зустрічає затриманого багато років тому чувака, який так там і сидить без суду й слідства. Він не виконує наказів тюремників, бо цим він визнав би їхнє право віддавати йому наказати - але за це він розплачується регулярними приниженнями і тортурами. Він намагається не збожеволіти й зберегти свою ідентичність, не зведену до статусу затриманого 471, і людський, не зведений до дисциплінування контакт із головною героїнею йому в цьому помагає. Їй же спілкування з ним не дає скотитися до тієї точки, за якою в затриманих перестаєш бачити людську істоту.
Фільм, може, й не шедевр, але якісний, клаустрофобський і з добрими акторами. Затриманого 471 грає блискучий Пейман Моааді, якого ширший загал знає з фільмів Фаргаді; головну героїню - КСтю, яка мала нещастя свого часу зіграти головну роль у "Сутінках" і я не певна, чи її кар'єра від цього хоч колись оговтається. Грати вона, коли є що, цілком вміє, як свідчить "Camp X-Ray".
*
Щоб, як то водиться, двічі не вставати - чудова ілюстрація до теми Стенфордського експерименту. Про те, що поліцейська держава робить із мізками навіть тих, хто наче номінально проти системи (АКА без тривалого періоду денацифікації значна частина росіян просто страшна - навіть ті, хто вважають себе правозахисниками і лібералами; ахтунг: не ведіться на провокації, не вважайте їх правозахисниками і лібералами): стаття Юлії Латиніної про події у Фергюсоні. Юлія Латиніна - типу правозахисниця, отримує західні плюшки від позиціонування себе як правозахисниці в Росії, і учасниця того дебільного конгресу про українсько-російське порозуміння. Тримайте в голові слово "правозахисниця", читаючи статтю.
Промотуємо її незнання американського контексту, то таке. Справа у Фергюсоні стала останньою краплею в тому, що стосується вибіркового і часто позасудового правосуддя, приводом, а не причиною - накипало все довго (скажімо, можете погуглити ім'я Trayvon Martin). Стаття Латиніної, врешті, страшна й поза контекстом.
Що маємо в сухому залишку: двоє афроамериканських підлітків крадуть в магазині сигарилли на 48 доларів. Така крадіжка - це, по-мойму, навіть не термін у тюрмі у підсумку. Їх зупиняє коп. Один із підлітків - неозброєний, зауважмо, це важливо - починає бійку з поліцейським. Попри те, що поліцейський у свідченнях потім порівнює це з нападом демона, мед.огляд поліцейського не фіксує жодних ушкоджень, ані синців, ані подряпин, нічого. Напад на поліцейського - це вже ув'язнення. Але не смертна ж кара! Натомість поліцейський - коли підліток уже на певній відстані від нього, беззбройний і загрози не становить - стріляє в нього шість разів. Смертельним стає останній постріл, це наводить на думку, що мета була не зупинити, а таки убити. Копа, як то водиться в таких випадках, виправдовують, хоча процес виглядає дивнувато - див. коментарі судового юриста щодо натяжок у судовому слуханні.
Як це описує лібералка і правозахисниця Латиніна? А так, як людина в поліцейській державі. Стає на бік поліцейського; смакуючи, очорнює убитого - ату, так йому. Переходить до расистських і класистських узагальнень (на продуктових талонах, скажімо, в Америці опинитися нескладно - але для Латиніної це етична стигма), з яких випливає, що мало їх, оцих от, пиздили. Я не перебільшую, якщо вам не шкода очей, почитайте самі - вона натурально саме так і каже. Вона не бачить жодної проблеми в тому, що, на її думку, правосуддя заслуговують лише правильні на її думку люди (лише білі; лише достатньо заможні) - інші не заслужили, інших можна убивати, слова "перевищення міри самооборони" інших не стосується. Звичайно, то якийсь захисний психологічний механізм (магічне мислення штибу: якщо провести чітку межу між тими, хто має людські права, й тими, хто їх не має, так, щоб самій опинитися в першій категорії - то навіть у рідному мордорі зі мною нічого не станеться). Але якщо дозволяти собі дегуманізувати й відмовляти у базових правах солідній частині населення - якщо дозволяти сам цей механізм - не буде жодних гарантій захисту, якщо хтось інший пересуне межі людського так, щоб за ними опинилася вже ти. І тому від таких правозахисників треба швидко-швидко чеберяти на протилежний бік вулиці, а то хто зна, де в них сьогодні пролягає межа людського - може, ти вже за нею?
А тепер я піду і промию собі очі з милом.
Режисер: Peter Sattler
Актори: Kristen Stewart, Peyman Moaadi, Lane Garrison
Трейлер
"Camp X-Ray" - маленьке, але геть непогане фестивальне кіно, яке в широкий прокат, здається, не потрапило взагалі (принаймні, до ліберального Бостона - здавалося б, гнізда цільової авдиторії - його точно не довезли). Позиціонується, бодай з трейлеру, як любовна історія; насправді - фільма про Стенфордський експеримент. Основу Стенфордського експерименту знають усі: якщо нормальних середньостатистичних людей з вулиці, без психологічних відхилень і чогось такого - коротше кажучи, нас із вами - запросити взяти участь у рольовій грі-імітації в'язниці, то вже за лічені дні "тюремники" починають поводитися як тюремники й робити речі, яких у нормальному житті не робили б. Так от: справжні тюремники теж починають з нормального життя - нагадують автори фільму.
Сюжет такий: маленька ідеалістка, яку грає Кірстен Стюарт, вербується в армію, щоб зробити щось важливе. Замість цього її посилають охороняти військову в'язницю Ґвантанамо. Ґвантанамо (і низка неофіційних black sites, де все іще веселіше) - давня пляма на репутації США у правозахисних колах: регулярні повідомлення про тортури, довгі позасудові затримання, непевний юридичний статус затриманих, які відтак не можуть претендувати на захист. "Їх треба називати затриманими, всі повторили, за-три-ма-ни-ми", - кричить сержант новобранцям на початку фільму. "А чому не можна називати їх полоненими?" - перепитує новобранець. "Тю, канєшно, бо на полонених поширюється Женевська конвенція, а на затриманих - ні", - уточнює головна героїня.
І тут вона зустрічає затриманого багато років тому чувака, який так там і сидить без суду й слідства. Він не виконує наказів тюремників, бо цим він визнав би їхнє право віддавати йому наказати - але за це він розплачується регулярними приниженнями і тортурами. Він намагається не збожеволіти й зберегти свою ідентичність, не зведену до статусу затриманого 471, і людський, не зведений до дисциплінування контакт із головною героїнею йому в цьому помагає. Їй же спілкування з ним не дає скотитися до тієї точки, за якою в затриманих перестаєш бачити людську істоту.
Фільм, може, й не шедевр, але якісний, клаустрофобський і з добрими акторами. Затриманого 471 грає блискучий Пейман Моааді, якого ширший загал знає з фільмів Фаргаді; головну героїню - КСтю, яка мала нещастя свого часу зіграти головну роль у "Сутінках" і я не певна, чи її кар'єра від цього хоч колись оговтається. Грати вона, коли є що, цілком вміє, як свідчить "Camp X-Ray".
*
Щоб, як то водиться, двічі не вставати - чудова ілюстрація до теми Стенфордського експерименту. Про те, що поліцейська держава робить із мізками навіть тих, хто наче номінально проти системи (АКА без тривалого періоду денацифікації значна частина росіян просто страшна - навіть ті, хто вважають себе правозахисниками і лібералами; ахтунг: не ведіться на провокації, не вважайте їх правозахисниками і лібералами): стаття Юлії Латиніної про події у Фергюсоні. Юлія Латиніна - типу правозахисниця, отримує західні плюшки від позиціонування себе як правозахисниці в Росії, і учасниця того дебільного конгресу про українсько-російське порозуміння. Тримайте в голові слово "правозахисниця", читаючи статтю.
Промотуємо її незнання американського контексту, то таке. Справа у Фергюсоні стала останньою краплею в тому, що стосується вибіркового і часто позасудового правосуддя, приводом, а не причиною - накипало все довго (скажімо, можете погуглити ім'я Trayvon Martin). Стаття Латиніної, врешті, страшна й поза контекстом.
Що маємо в сухому залишку: двоє афроамериканських підлітків крадуть в магазині сигарилли на 48 доларів. Така крадіжка - це, по-мойму, навіть не термін у тюрмі у підсумку. Їх зупиняє коп. Один із підлітків - неозброєний, зауважмо, це важливо - починає бійку з поліцейським. Попри те, що поліцейський у свідченнях потім порівнює це з нападом демона, мед.огляд поліцейського не фіксує жодних ушкоджень, ані синців, ані подряпин, нічого. Напад на поліцейського - це вже ув'язнення. Але не смертна ж кара! Натомість поліцейський - коли підліток уже на певній відстані від нього, беззбройний і загрози не становить - стріляє в нього шість разів. Смертельним стає останній постріл, це наводить на думку, що мета була не зупинити, а таки убити. Копа, як то водиться в таких випадках, виправдовують, хоча процес виглядає дивнувато - див. коментарі судового юриста щодо натяжок у судовому слуханні.
Як це описує лібералка і правозахисниця Латиніна? А так, як людина в поліцейській державі. Стає на бік поліцейського; смакуючи, очорнює убитого - ату, так йому. Переходить до расистських і класистських узагальнень (на продуктових талонах, скажімо, в Америці опинитися нескладно - але для Латиніної це етична стигма), з яких випливає, що мало їх, оцих от, пиздили. Я не перебільшую, якщо вам не шкода очей, почитайте самі - вона натурально саме так і каже. Вона не бачить жодної проблеми в тому, що, на її думку, правосуддя заслуговують лише правильні на її думку люди (лише білі; лише достатньо заможні) - інші не заслужили, інших можна убивати, слова "перевищення міри самооборони" інших не стосується. Звичайно, то якийсь захисний психологічний механізм (магічне мислення штибу: якщо провести чітку межу між тими, хто має людські права, й тими, хто їх не має, так, щоб самій опинитися в першій категорії - то навіть у рідному мордорі зі мною нічого не станеться). Але якщо дозволяти собі дегуманізувати й відмовляти у базових правах солідній частині населення - якщо дозволяти сам цей механізм - не буде жодних гарантій захисту, якщо хтось інший пересуне межі людського так, щоб за ними опинилася вже ти. І тому від таких правозахисників треба швидко-швидко чеберяти на протилежний бік вулиці, а то хто зна, де в них сьогодні пролягає межа людського - може, ти вже за нею?
А тепер я піду і промию собі очі з милом.